Читати книгу - "Смерть моя, життя моє, Ерато Нуар"

– Я ж тобі казав. Хаос не такий страшний. Із ним можна домовитися.

– Тобто тебе не збентежило, що мене хочуть віддати черговому монстру?

– Ніхто не хоче тебе віддати, Іві. Тільки за твоїм бажання. Хоча союз із Хаосом може стати нам дуже в нагоді у боротьбі з загарбниками.

Інші храмовники потяглися до виходу, тільки ми з братом залишилися осторонь, перемовляючись.

Все так змішалося... Після розповіді Еллінге я готова була йому повірити! Але й братові не вірити не могла.

– А ви впевнені, що Хаос не загарбник? У чому його інтерес?

– Хаос небезпечний, – не став заперечувати Картер. – Але майстри мають можливість стримувати його наступ. Ми можемо використати його на користь! – брат озирнувся, понизив голос. – Їхній інтерес у вас, ніатарі. Як і драххам, їм потрібна ваша енергія. Але, по-перше, вони вас не вбивають. По-друге, все відбувається лише за вашим бажанням. Чим погано прожити життя із тим, хто тобі подобається? По-третє, якщо щось піде не так, від хаоситів вас простіше захистити, ніж від драконів.

– А діти? Чи ти хочеш, щоб я народила хаосита?

– Ніхто не змушує тебе народжувати, Іві. Я взагалі не знаю, чи можливо завагітніти від них. Але допомогти звільнитися від драххів... хіба ти не відчуваєш, що це наш обов'язок? Там... вмирають дівчата! Якщо хаосити допоможуть нам вигнати драххів, то ніщо не завадить потім вигнати їх самих.

– Ходімо, – стрепенулась я, виявивши, що ми давно вже одні в їдальні. – Бо не наздоженемо.

Ми поспішили до виходу. Наприкінці коридору губилися останні храмовники, і майже бігцем ми кинулися їх наздоганяти.

Еллінге з Грегорі справді відійшли подалі від замку. Розташувалися на майданчику ближче до укріпленої стіни.

Зверху мелькотіли зацікавлені обличчя вартових. Але мій чоловік не звертав на них уваги. Він лише глянув у мій бік, ніби й не бачачи відчув, що я вийшла з дверей. Знову повернувся до супротивника.

І наче більше нічого його не цікавило, раптом скинув сорочку, штани. Відкинув подалі.

Грегорі зблід, ступив назад. Західне сонячне проміння освітлювало плато, на якому стояв замок. На мить я залюбувалася сильним тілом мого чоловіка. Широкі плечі більше не здавались страшними. Навпаки, зараз вони були до божевілля бажаними. І як я могла подумати, що він мене розчавить? Адже он які сильні руки. І як приємно відчувати його зверху... всю цю силу. Своєю.

Наступної миті його приховав синюватий серпанок. А потім повітря струснув грізний рик.

Зараз я дивилася на синього дракона із дивним почуттям гордості. Мій звір.

Грегорі кинув погляд на майстра Фербонна, ніби чекаючи на допомогу, але храмовники порснули назад під прикриття стін.

– Ви не втручатиметеся? – почула я, як спитав у старого хтось із них.

– Ні, – хитнув той головою.

Збираються подивитися, на що вони здатні один проти одного?

Мені не хотілося, щоб Еллінге бився – зараз, коли він тільки-но зцілився. І в той же час, частині мене було б приємно привітати його з перемогою.

Дракон кинувся на суперника, бажаючи банально розчавити. Зрозумівши, що допомоги не буде, блондин теж заревів, здійнявся, огортаючись темним маревом. Ще мить – і перед Сольгардом позначився другий монстр.

Він не був схожий на того, кого прикликали наші обручки, і в той же час я не сумнівалася, що вони однієї породи. Хірри забирайте, хірри!

У ньому нічого не залишилося від блондина. Темна безкрила туша, потворна паща та гігантські пазурі на товстих лапах.

– Ідемо, Іві! – потяг Картер за руку. – Тут небезпечно!

Здається, він уже не вперше мене кликав. Але я не боялася Еллінге. Знала, що він мене не чіпатиме. І разом з тим розуміла, що заважатиму, особливо якщо він вирішить, ніби мене необхідно захищати.

Тому дозволила братові повести себе всередину.

Поки ми дісталися найближчого вікна, зовні вже кипів бій. Стиснувши кулаки, я мимоволі відзначала разючі відмінності між гарними, благородними лініями крил, шиї мого дракона – і огидною тушею того, кого помилково приймала за людину стільки часу.

Удар. Розворот. Очі Елінге горіли розплавленим сріблом, і на мить мені здалося, що сріблясті сіті лягають зверху на Грегорі, обмотуючи наче павутинням таких знайомих візерунків. Татуювання загорілося, пульсуючи, обпікаючи.

Хірр мітив у горло, дракон ухилявся, продовжуючи накидати ці невидимі сіті, поки різким ривком не притиснув суперника до землі. Сіть на мить спалахнула, сповивши хірра, але той ревів, відчайдушно чинив опір, намагаючись поглинути силу Прада.

Еллінге кинув погляд у наш бік, здалося, ніби дивиться мені в очі. Я вже готова була радісно побігти до нього, коли звідкись на майданчик увірвалося ще одне потворне створіння. Коричневе, з вологою пащею, озброєною гострими іклами.

Я впізнала його. І все одно про всяк випадок озирнулась у пошуках Девіда. Проте побачила лише Оллу, що притиснула руки до губ.

Якщо Еллінге хотів показати нам, кого пророкували в чоловіки ніатарі – йому це вдалося. Навіть у погляді Картера поменшало впевненості. А вже Олла так зблідла – здавалося, її ось-ось знудить.

Друга тварюка стрибнула драконові на спину, і щоб відбити її, він змушений був відпустити першу. Та продовжувала боротися з сіткою, намагаючись вирватися, поки синій дракон крутнувся, скидаючи зі спини несподіваного супротивника.

– Зупиніть бій! – кинулась я до Фербонна, але той припинив мій порив, виставивши вперед посох:

– Не втручайся!

– Це не чесно!

– Мовчи, жінко, – осадив мене храмовник.