Читати книгу - "Ти - моя пристань, Юліанна Бойлук"

Однак, як вийти в конюшню непомітно? В гаремі шум, дівчата саме вечеряють.

Я тихо минаю ташлик, майже вдало...

— Селіндж! Куди це ти о такій порі? — позаду лунає голос Гюльчічек. О небеса, ну що за день? Та й де вона взялася тут так пізно? Я розвертаюся і бачу, як зіщулюються її очі. Знаю, вона очікує від мене чогось колючого і готується, аби завдати удару у відповідь. З-за її спини видніється Мегей. Наче на шабаш зібралися.

— Садом прогулятися хочу, Султано, подихати свіжим повітрям перед сном, — спокійно відповідаю, бо нова сварка — останнє, що мені потрібно. Вони обидві дивуються, не очікуючи моєї смиренності.

— Юним дівчатам, як ти, не варто гуляти ночами наодинці… — гордо підіймає голову тітка. Я опускаю погляд. Як же немає сил зараз сперечатися.

— Вона не наодинці, Султано. Я покликала її. Від'їзд Шехзаде втомив Селіндж, може я зможу повернути посмішку на обличчя нашої Султанки. Володар не любить, коли улюблениця сумує. З вашого дозволу ми підемо, Султано... — так вчасно з'являється Дільруба, бере мене попід руку і хутко тягне якомога далі звідти.

Відійшовши в "глухий" коридор, названий так в честь свого віддалення від центру, я поглянула на чорнявку та посміхнулася:

— Ви мій Янгол Охоронець? Дякую вам, Султано.

— Я просто роблю свій обов'язок, — трохи ніяково посміхається красуня. — Дбаю про дітей Володаря...

— Лише тому ви захищаєте мене? — я злегка лукаво посміхаюсь.

— Ні, я просто люблю тебе, Селіндж. Ти схожа на мене в юності. Всі думають, що я безхребетна, але це не так. Я створила той образ, який був мені вигідним. Якби я боролася з Амірою Султан, вона знищила б мене і моїх дітей. А я хотіла просто спокою, Селіндж. Щастя, кохання, сім'ї... Боротьба — не завжди війна, — яскраво посміхається чорнявка, тоді серйознішає. — Ти зібралася до Армана чи не так? Зізнавайся.

— До нього, — я опускаю погляд і тут же підіймаю його. — Зрозумійте, Юсуфа досі немає, я не можу сидіти так. Не можу. Мені треба туди. Треба побачити його. Прошу вас, Султано...

— Це дуже небезпечно! А якщо ти потрапиш в пастку того зловмисника? Якщо щось станеться з тобою? Подумай про себе, про Армана. Коли він опритомніє, як він житиме без тебе? А усі ми? Селіндж, я не відпущу тебе. І не проси!

— Султано... — я благально скиглила, узявши руки жінки в свої. — Він казав мені, що коли я буду поруч, то він все подолає. Я потрібна йому. Прошу, Дільруба Султан. Ви ж теж кохаєте Повелителя. Зі мною нічого не станеться, обіцяю вам. Прошу, моя мама поїхала, брат поїхав, Гевхерхан — теж скоро поїде. В мене тут нікого не залишилось, крім нього і вас. Він — помирає. Ви — єдині, кому я можу довіряти. Прошу вас... — я ледь не стала на коліна. Я б таки стала, якби жінка ще трохи повагалася. Однак, її чуттєве серце озвалося раніше.

— Добре, іди. Лише обережно, Селіндж... Ти вже виросла, дівчинко моя. Іди до нього, я зроблю так, що твоєї відсутності не помітять. Щось вигадаю.. Лише повертайся до сходу сонця, аби зранку вже була.

— Дякую вам... — я щасливо посміхнулася, міцно обійнявши кадину. — Але як увійду в палац?

— Чорним входом, я постараюся відімкнути його. Я знаю, в кого ключі.

— А карета...?

— Візьми мою. Ходімо, я допоможу тобі, — тихо ми вийшли в сад. Дільруба розпорядилася щодо карети та відіслала мене зі своїм вірним слугою. Ця жінка була, немов ангелом. Я безмежно їй вдячна… За все... Ось карета зупинилася.

Я зійшла з неї і впізнала тут же під ворітьми мою власну. Отже, Юсуф і Арман таки тут. Ми були біля дому Селіма Паші. Швидкими кроками я одразу ж направилася до входу. Востаннє була тут, аби попрощатися з Арманом. Сподіваюся, сьогодні мені не доведеться знову це робити. Він має жити!!!