Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

Жамса вмовив Жинь допомогти йому укріпити віддалені провулки перехрестя з причалом.

Вони повільно перетворювали вулиці Кхурдалайна на лінії оборони. Кожен евакуйований будинок ставав фортецею, кожне перехрестя — пасткою з колючим дротом. Цілий ранок вони методично пробивали отвори в стінах, щоби з’єднати лабіринт стежок у зручну транспортну систему, мапу якої мали б лише нікарці. А тепер наповнювали мішки піском, щоб закласти прогалини в стінах від бомбардувань Федерації.

— Ти ж начебто підірвав будівлю посольства, — сказала Жинь.

— То було лише раз, — відрізав Жамса. — Хай там як, а відколи ми тут, це найбільше, що хтось із нас спробував зробити.

— Хочеш сказати, що Федерація досі не атакувала?

— Вони запускають розвідників, щоб рознюхати наші кордони. Але суттєвих маневрів поки що не було.

— І вони так довго зволікають? Чому?

— Бо Кхурдалайн укріплений краще за Сінеґард. Кхурдалайн вистояв у двох Макових війнах і точно вистоїть у третій. — Жамса нахилився. — Подай мені отой мішок.

Вона підняла мішок, і Жамса зі стогоном вмостив його на верхівці укріплення.

Жинь мимоволі спіймала себе на тому, що симпатизує цьому худорлявому хлопчиську, який нагадував їй молодшого Кітая, якби Кітай був однооким піроманіяком із нездоровою любов’ю до вибухів. Вона замислилася, як довго він уже з Цике. Він здавався неможливо юним. Як сталося, що дитина опинилася на передовій війни?

— У тебе сінеґардський акцент, — зауважила вона.

Жамса кивнув:

— Мешкав там якийсь час. Моя родина працювала алхіміками на столичній базі Міліції. Наглядала за виробництвом пороху.

— То що ти робиш тут?

— У Цике? — Жамса знизав плечима. — Довга історія. Батько вляпався в політичні проблеми, закінчилося все замахом на Імператрицю. Ну знаєш, екстремісти і все таке. Може, то була «Опера», напевне я вже не дізнаюся. Коротше, він спробував підірвати над палацом ракету, але натомість підірвав нашу фабрику, — хлопець указав на пов’язку на оці. — І мені вибило око. Охоронці Дадзі відрубали голови всім бодай якось причетним до замаху. Публічна страта.

Жинь кліпнула, неабияк вражена спокійним тоном Жамси.

— А як же ти?

— Я легко відбувся. Батько ніколи не розповідав мені багато про свої плани, тож коли вони зрозуміли, що я нічого не знаю, то просто кинули мене в Баґхру. Мабуть, подумали, що вбивство дитини честі їм не зробить.

— Баґхру?

Жамса радісно кивнув.

— Найгірші два роки мого життя. Наприкінці другого до мене прийшла Імператриця і сказала, що випустить мене, якщо я працюватиму над боєприпасами для Цике.

— І ти просто погодився?

— Ти знаєш, що таке Баґхра? Тоді я погодився б на що завгодно, — сказав Жамса. — Бадзі теж був у Баґхрі. Розпитай його.

— А він туди за що потрапив?

Жамса знизав плечима.

— Хтозна. Він не скаже. Хоча він там був лише декілька місяців. Але будьмо відвертими, навіть у Кхурдалайні значно краще, аніж у камері в Баґхрі. А працювати тут — суцільна втіха.

Жинь скоса глянула на нього. Жамса якось аж до тривоги бадьоро розповідав про пережите. Вона вирішила змінити тему.

— Що то було в їдальні?

— Що ти маєш на увазі?

— Ну… — вона розкинула руки. — Мавпоподібний чолов’яга.

— Що? О, то лише Суні. Таке частенько трапляється. По-моєму, йому просто подобається привертати до себе увагу. Алтань непогано ладнає з ним. Туйр просто замикав його на декілька годин, доки Суні не заспокоювався. — Жамса передав їй ще один мішок. — Боятися його не варто. Він милий, коли не охоплений жахом. То лише довбаний бог у голові.

— То ти не шаман? — поцікавилася Жинь.

Жамса швидко похитав головою.

— До цього лайна я не причетний. Це ви вляпалися. Ти бачила Суні. Мій єдиний бог — наука. Змішай шість частин сірки, шість частин селітри та одну частину хвилівника — й отримаєш порох. Усе за формулою. Надійно. Незмінно. Я розумію принадність, справді розумію, але мені подобається ні з ким не ділити свою свідомість.

Знову поговорити з Алтанем Жинь змогла лише через три дні. Чимало часу він проводив на нарадах із Воєначальниками, намагаючись залагодити відносини з військовим командуванням до того, як вони ускладнилися б ще дужче. Жинь бачила, як він повертався до свого штабу в перервах між нарадами, змучений і оскаженілий. Нарешті він послав Цару покликати її.

— Привіт. Я хочу скликати нараду. Але спершу вирішив запитати, як ти? — Алтань не дивився на неї, коли говорив, натомість заклопотано писав щось на розгорнутій на столі мапі. — Вибач, раніше не міг, розгрібав бюрократичне лайно.

— Усе гаразд, — Жинь неспокійно перебирала пальцями. Алтань видавався виснаженим. — Воєначальники, які вони?

— Від них майже жодної користі, — Алтань непристойно вилаявся. — Воєначальник Бика — слизький політикан, а Воєначальник Барана — невпевнений у собі дурень, який схиляється туди, куди подме вітер. Дзюнь тримає їх на короткому повідку, і єдине, у чому вони сходяться, так це в ненависті до Цике. А це означає, що ми не отримуємо припасів, підкріплення чи розвідданих, і якби вирішували вони, нас не пустили б навіть у їдальню. Так війна не ведеться.

— Мені прикро, що тобі доводиться все це розгрібати.

— Це не твоя проблема, — він відірвав погляд від мапи. — То що думаєш про свій підрозділ?

— Вони дивні, — сказала вона.

— Та невже?

— Схоже, жоден не розуміє, що ми в зоні війни, — перефразувала вона.

Усі солдати регулярних підрозділів, які траплялися їй за ці дні, були спохмурнілі й виснажені, а спілкувалися й поводилися Цике так, немовби вони непосидючі діти: радше знуджені, аніж налякані, а ще — неорганізовані й відірвані від реальності.

— Вони професіональні вбивці, — сказав Алтань. — І стали нечутливими до небезпеки, всі, крім хіба Унеґеня. Той боїться й власної тіні. А решта можуть діяти так, наче не розуміють, чому всі такі налякані.

— Тому Міліція їх так ненавидить?

— Міліція ненавидить нас тому, що ми маємо необмежений доступ до психоделіків, ми можемо те, що їм не до снаги, і вони не розуміють, чому так. Дуже важко пояснити поведінку Цике тим, хто не вірить у шаманів, — сказав Алтань.

Жинь могла лише поспівчувати Міліції. Напади люті Суні трап­лялися часто й прилюдно. Цара шепотілася з птахами на очах в інших солдатів. А щойно пішли чутки про склад галюциногенів Енькі, вони розлетілися, мов лісова пожежа, і солдати підрозділів не могли зрозуміти, чому лише Цике дають доступ до морфіну.

— То чому б просто не спробувати їм розповісти? — запропонувала вона. — Я про те, як працює шаманізм.

— Бо це ж так легко? Але повір мені. Вони бачили достатньо, — Алтань показав на свою мапу. — Але до тебе вони ставляться добре, еге ж? З кимось уже подружилася?

— Мені подобається Жамса, — промовила вона.

— Він чарівний. Наче новий цуцик. Ти вважаєш його гарненьким, доки він не помочиться на меблі.

— А він таке робив?

— Ні. Але якось підклав лайно в подушку Бадзі. Не забувай про його темний бік, — Алтань скривився.

— Скільки йому років? — Жинь мусила запитати про це.

— Щонайменше дванадцять. Навряд чи більше п’ятнадцяти, — Алтань знизав плечима. — Бадзі має теорію, що насправді то сорокарічний чоловік, який не старіє, бо ми так і не помітили, щоб він підріс,