Читати книгу - "Її величність кішка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Найперше — зміцнення обороноспроможності. Люди-слуги чудово дають цьому раду. Далі — повсякденні клопоти. Тут я покладаюся на котів — вони полюють на мишей, добувають їжу, пораються по господарству. І, нарешті, пошук союзників. Але про вирядження розвідників уже не йдеться. Одна надія — на Шампольйона: аби ж він виправдав мою довіру!
Ми влаштовуємось у численних людських будинках острова Лакруа.
Днями кілька впертих щурів пориваються нас атакувати — перевіряють справність електричної захисної системи. Певна річ, сумніватися в роботі нашого техногенія, професора Романа Веллса, не випадає.
Минає шість днів.
Сходить сонце. Я вдивляюся в обрій з даху найвищої будівлі Лакруа. До мене долучаються Піфагор, Анджело й Есмеральда.
— Маємо набратися терпіння, — нявчу я.
— Наших ворогів стає дедалі більше, — зауважує Піфагор.
— У них багато союзників, — скиглить Есмеральда.
— А ми повипускаємо тій погані кишки, бо ми сильніші! Мамо, дозволь, ми з хлопцями заскочимо їх зненацька? З моїм кітвондо я обіцяю, що принесу тобі голову того дрібного вискочня!
— Від Шампольйона шостий день — ні звісточки. А говорив про три дні… щось тут не так, — непокоїться Піфагор.
Обернувшись до мене, сіамець нявчить те, що мені найменше хочеться почути:
— Мабуть, варто було поступитися й віддати йому те, чого він хотів.
— Хіба не ти цитував мені ту людину, Черчилля? Як там… а, точно: «Ви хотіли пожертвувати гідністю заради миру. Тепер у вас немає гідності й не буде миру.» Бачив, що сталося зі сфінксом?
— Мені страшно, — прищуливши вуха, зізнається Піфагор.
Ну от, печальні думки Есмеральди заразливі. І чого це самці такі полохливі? Ну гаразд, треба щось думати.
— Принесіть-но мені шампанське.
Їх здивувало моє прохання — от і добре: хай перемкнуть увагу на щось інше, бо розмова точиться не надто приємна.
— Хочеш напитися? — по-знавецькому питає Есмеральда.
— Я хочу перевірити, чи відповість цей напій на питання, що за нормального стану їх мені, мабуть, не розв’язати.
Піфагор переказує це Наталі. Шукаючи те славнозвісне шампанське — маю надію, воно все-таки вкаже мені шлях, — вона заходиться нишпорити по холодильниках сусідських квартир.
За кілька хвилин служниця вертається — з пляшкою.
— То таке собі, але кращого я не знайшла. І, вибач, не холодне.
Подивимося, що з цього вийде. Зараз дізнаюся, чи недарма Вольфганг напосідав із тим шампанським аж до останньої хвилини.
Служниця наливає мені в мисочку. Я нюхаю: смердить так само, як і минулого разу, коли не гірше. Я вмочую кінчик язика. Пфе, яка гидота.
Коли хочу щось придумати — маю випити ще. Треба усунути все, що заважає думати, все, що заступає шлях до порятунку.
Я мушу це зробити.
Заради Вольфганга, заради всієї спільноти і нашого майбутнього.
Я мушу і хочу. Я готова.
Ледве тамуючи відразу (на смак — ніби газована сеча), я вихлебтую шипучий напій і тихенько відригую.
І знову — запаморочення, нудота; я наче хильнула отрути.
То Вольфганг помилився? Ну або ця штука тільки на нього й діє.
Нарешті світ перевертається, все наче спалахує.
Здається, бульбашки лускають просто в моїй голові.
Я починаю марити.
Заплющую очі.
Світлини Землі мене вразили. Статуя тезки Бастет — приголомшила, аж до синдрому Стендаля. Але шампанське — це інакше. Воно вдаряє в голову. Я втрачаю здатність себе контролювати і мимоволі пригадую собі бурхливий річковий вир.
Тим гірше: коли хочу мислити ширше, маю йти до кінця.
Я п’ю ще — аж поки не валюся набік. Гикнувши наостанок, непритомнію.
Бачу єгипетську богиню Бастет — просто перед собою. Цього разу я не в її голові.
— Ти маєш написати нашу історію! Це твоя справжня місія, — мовить вона.
— На комп’ютері, в мережі?
— Ні, на папері. Ця книжка зробить тебе королевою.
— А ти сама написала книжку?
— Ні! Саме тому я реінкарнувалася в тобі. Ти зробиш те, чого я не зуміла. Це я й хотіла сказати, коли являлася тобі у видіннях і снах.
— Але ж я кішка, я не вмію писати.
— Ти обдарована, ти все зможеш. Ну а я… Якось уві сні напоумила Наталі дати тобі моє ім’я. Звела тебе з Піфагором: тільки він знав про моє існування — завдяки Третьому Оку. Та й ти сама доступилася до людських знань завдяки операції. Бо я так захотіла. Усі чинили з моєї намови — заради книжки. Ти потроху переймаєш їхню лексику — і вже здатна мислити абстрактно. Та ти й без того змалечку цікава до чисел, термінів, тонкощів мови… І все це — заради першої написаної кішкою книжки — енциклопедії котячих знань, доповненої знаннями людства: твоєї книжки, твого творіння, твого покликання!
— То, кажете, слова…
— Авжеж, слова — найпотужніша зброя! Чуттєві втіхи, перемоги та престоли — все це ніщо проти слова!
Лишивши по собі письмовий слід, ми несемо нашу думку у світ, увічнюємо її.
— Але…
— Жодних «але». Послухай-но, «майбутня реінкарнаціє, що не наважується розвинути свій природний потенціал»…
— Я вам не дозволю…
— Ображати ту, котрою я стану? Ти ба яка смілива! — глузує вона.
Єгипетська богиня — колишня я — прошиває мене зверхнім поглядом: із людським зростом це нескладно.
— ТИ МУСИШ ПИСАТИ!
— Ви не нервуйтеся. Я слухаю.
— Ти хоч розумієш, як багато це важить, бодай навіть для тебе? Письмо збере твої думки докупи, впорядкує, випрозорить. Ти позбудешся слабкості духу та віднайдеш справжню силу. Розповівши про труднощі — подолаєш їх. Просто роздуми чи навіть спілкування не дадуть такого ефекту. Пишучи, ти пізнаєш забуті чи прихованій глибини своєї душі. Дізнаєшся, що самозаглиблення — тільки перший крок до розуміння власної природи. Невисловлені думки залишатимуться невиразними, банальними, уривчастими й ефемерними. Ти вдовольнятимешся дрібними посередніми думками й не сягнеш глибини. Коли душа виливається у слова — чуття загострюються. Ти будеш найуважнішою слухачкою та найкращою оповідачкою.
Вона тицяє мені у груди вказівним пальцем:
— Навіщо мудрувати, коли ніде не занотовуєш думок? Ти думаєш намарно! Живеш намарно! Ти — ніхто!
— Я все розумію, але ж не маю ні рук, ані пальців. Як я її напишу?
— Коли чогось прагнеш — весь світ сприятиме здійсненню твого бажання. Я допоможу.
— Але я в небезпеці! Коли ці щури нас переб’ють…
— Годі вже з мене цих дурниць! Небезпека завжди була і завжди буде. Хіба ти перша? Повір, мені дошкуляли вороги куди небезпечніші — де там твоїм пацючкам. Тепер, коли ти знаєш про своє покликання — не марнуй часу на дрібні клопоти, ставай до роботи! Пиши книжку, що навіки прославить тебе (і мене). Це запорука котячої цивілізації.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Її величність кішка», після закриття браузера.