Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

Вовк рушив до стінки з дошок і за мить торкнувся її верхівки.

— Отут він застрибнув. Учепився в паркан руками й підтягнувся вгору. Лише гляньте.

Кеннет підійшов до паркану. На його верхівці, майже непомітні на тлі потемнілого дерева, виднілися кілька чорних плям.

— Чотири пальці згори, великий — отут, — по черзі вказав Каве. — Правиця. Судячи з розмірів, дорослий чоловік. Ліва долоня не була забруднена кров’ю. Ще він ударив ногами нижче. Звідси оця виїмка в деревині.

Сліди на дошках були майже невидимі.

— Кажеш, правиця забруднена кров’ю. Це що? Він убив його ударом долоні?

— Голої або в якійсь рукавичці, горло розірване, не перетяте.

— А що потім?

— Я не бачу, щоб він тут спустився на землю. Мені здається, він заліз на паркан і верхом пішов від берега. Там наприкінці є слід, наче щось важке відштовхнулося від останніх дошок і стрибнуло далеко вперед. Але при цьому світлі я не можу відшукати решти слідів. Треба почекати, поки зійде сонце.

Кеннет якусь хвилину переварював інформацію.

— Але навіщо він стрибав, га, Каве? Як вважаєш, чому, забивши цього чоловіка, він грався в акробата?

Вовк криво посміхнувся.

— Може, я здамся дурнем, пане лейтенанте, але в нього, — вказав на труп, — вологі чоботи, але решта тіла намокла лише на спині, коли він упав. Гадаю, що на подвір’ї тоді було десь зо три пальці води: напевне, його залила хвиля, яку ми чули, а він відразу після того вийшов надвір. Я вважаю, що вбивця, ким би він не був, дуже не хотів намокнути. Не знаю лише, які демони вбивають голими руками, стрибаючи по кількадесят стоп і уникаючи води. Краще б нам звідси піти й повернутися в супроводі якогось мага.

— Маги. Ох, Каве, чому мені здається, що це вони причина більшості наших проблем? Прикликати їх — це наче посцяти в річку, щоб утримати повінь, — Кеннет кисло усміхнувся і глянув на рибалок. — Ну, але це не настільки вже й погана ідея, якщо добре подумати. Правда, в Шостому полку лише двоє чарівників, але думаю, якщо вони не дадуть із тим ради, тоді та чи інша гільдія зацікавиться цим створінням. Бо його стрибки смердять магією за милю. Скільки людей воно вже вбило? Га, старосто? Скількох ви вже вкинули в озеро з каменем на ногах? І навіщо ви його охороняєте?

Староста лише похилив голову і стиснув кулаки. Дихав люто, але було зрозуміло, що нічого не скаже, принаймні доки не відчує смороду своїх припалених п’яток.

— Добре. Ви, — офіцер вказав на рибалок, — повертайтеся до себе і ніхто, повторюю: ніхто не має права виходити з хат. Ми спустимо собак і не відповідатимемо, якщо ті когось порвуть. Ми розглянемося тут, а потім я, старосто, поставлю тобі як найголовнішій особі в селі кілька запитань. Розумієш?

Відповіддю був похмурий кивок і щось на кшталт ледь прихованої усмішки. Кеннет це помітив і сказав:

— А щоб нікому не спало на думку втекти озером, кілька моїх людей візьмуть човни й плаватимуть уздовж села, — він вказав на першу зброю, яка потрапила йому на очі. — Цей арбалет б’є на триста ярдів, тож я не раджу намагатися. Зрештою, якщо ми побачимо хоча б один човен, то накажемо продірявити всі інші. Без винятку. Розумієш?

Усмішка згасла.

— А тепер — геть звідси, і краще, щоб наступна казочка, яку ти мені розповіси, була насправді доброю.

* * *

Вже побачивши, як загін наближається до села, Андрель знав, що справи кепські. Якби ще не собаки, які мов на повідку привели солдатів до хати, в якій загинув рибалка… Але ні, як вже проблема є, то на повний зріст.

Вони дивилися на вартівників, які, відіславши старосту, почали докладно, уважно перевіряти околицю. Кілька з них ходили вздовж довгого внутрішнього паркану, інші всілися в човни й виплили на озеро, але більшість загону почала рознюхувати. Майже дослівно, зважаючи на псів, які під наглядом провідників шукали навколо якісь сліди. Він скреготав зубами, коли кілька разів така групка наближалася до їхньої криївки. Тепер шкодував, що розділив дружину: в разі викриття та бою восьмеро мали б більше шансів. На щастя, за кожним разом собаки обходили криївку. Чари й далі діяли.

Десь за дві години загін обшукав територію навколо села. Андрель мав визнати, що офіцер, який командував Шостою ротою, знався на справі. Усі його люди були при ділі, ніхто не втрачав часу даремно: одні пильнували село, інші прочісували землі навколо, а щонайменше десятеро солдатів зі зброєю в руках водночас завжди стояли поблизу командира, готові до бою. Кожна з груп поменше, що складалися з собаки та двох чи трьох солдатів, постійно перебували в полі зору принаймні двох інших. Навіть він зі своїми людьми не ризикнув би спробувати атакувати цю роту. Гірська Варта не здобула своєї слави, оплачуючи музик у місцевих кабаках.

За дві години солдати почали повертатися, складали короткі доповіді й займали місця біля командира. Знову — без жодних зайвих рухів. Були вправні, справді вправні.

* * *

Він знайшов. Діра в землі, прихована між двома валунами, саме щоб втиснутися, зіщулитися та переспати. Можна було пройти поряд і не помітити. Спостерігав за чужим від моменту, коли той покинув село. Коли вбивав, стрибав, бився — був наче клубок Мороку, що рухався у світлі. Простір навколо нього вигинався, місцеві духи розбігалися навсібіч. Ці приховані чаклуни, — він вишкірив червоні ікла, — не знайшли б його, поки він не став би за їхніми спинами й не гарикнув би. Ким вони були? З якоїсь гільдії.

Але гільдія послала б майстра, не пересічного адепта. Мав підозру, яка потроху перетворювалася на впевненість. Пізніше він ними займеться.

Наближаючись до нори, в якій зіщулився чужий, він звільнив більшість духів. Ті сплели навколо нього Силу, бичі, готові хльостати льодом та вогнем, крушити скелі. Кілька найсильніших шкірилися, рвалися до бою. Час це закінчувати.

Коли він зупинився над щілиною, вбивця підвів голову. Його гігантські лаписька розжалися, а потім стиснулися в кулаки.

Потім він підвів другу голову й усміхнувся.

* * *

Діяли швидко і вправно. Доповіді були майже ідентичні