Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

Найбільше вони довідалися від Вовка.

— Я знайшов місце, де він зістрибнув із паркану, пане лейтенанте, — доповів той коротко.

— Ну і?

— Зробив кілька кроків. Я б сказав, що в ньому десь п’ять стоп зросту і важить він не більш ніж сто, сто десять фунтів. Якийсь замірок. Робить короткі кроки і шкутильгає на ліву ногу.

— Людина? Агер? Хтось одержимий? Чи щось, що прилізло з Мороку?

Каве похитав головою.

— Не знаю, пане лейтенанте. Спочатку він рухався, наче людина, потім стрибнув і приземлився навкарачки. На долоні та ступні, але не як людина, що вдає тварину. Людина, яка йде навкарачки, інакше розподіляє вагу тіла. Їй незручно. А тут… Я б сказав, що для нього цей метод є природним. Мчав стрибками і, здається, міг би без проблем наздогнати людину на бігу. А потім стрибнув ще раз і приземлився на такій широкій та пласкій скелі за селом. Там навіть я слідів не знайду.

— А пси?

— Мочаться під себе, як тільки вказую їм слід. Не хочуть іти.

— Добре. А тепер ходімо, дещо тобі покажу.

Кеннет провів його до хати, перед якою досі лежало тіло, і вказав на купку речей, які вони знайшли в одній зі скринь. У скрині з подвійним дном. Скляні медальйони дивних форм, шматочки гірського кришталю, оправлені в золото, наконечники стріл і списів, інкрустовані дивним чином сокирки, кремінні ножі з руків’ями, обмотаними золотим та сріблястим дротом. Аж дивно, що місцеві не зняли золота та не викинули вістря. Браслети та намиста холодного кування із самородків, перемішані із зубними накладками, якими користувалися шляхетні воїни з аґ’хеері. Вони також знайшли чимало людських прикрас і зброї. Залишки піхов меча, прикрашені опалами, позолочений умбон із якогось щита — це те, що було в найкращому стані. Решта речей становила купу сміття, наче той, хто їх знайшов, не міг вирішити, чи мають вони хоча б якусь вартість. На перший погляд самого зібраного тут золота вистачило б на місячну платню для їхньої роти.

Вовк узяв кілька предметів, один з них — малий медальйон із примітивно виконаної фігурки ведмедя — відразу відклав убік, машинально витираючи руки об штани.

— Чари, — скривився. — Звідки це тут?

— Це ти мені скажи.

Слідопит підняв залишки шкіряного пояса. Понюхав, затиснув у долоні.

— Вода викинула, — ствердив нарешті.

— Згоден. Велерґорфе!

Сивий десятник з’явився з-за дверей.

— Я тут, пане лейтенанте.

— Ти розглянувся навколо села?

— Так, пане лейтенанте. І щось є…

— Уже знаю. А зараз коротко: ти бачив щось пов’язане з риболовлею? Стояки для сушення риби чи неводів? Загороди з тваринами?

— Кілька сараїв із козами та вівцями, всі замкнені. Тутешня коптильня виглядає так, немов от-от завалиться, жодних стояків. Отак, пане лейтенанте.

Кеннет кивнув.

— Візьми свою десятку та йдіть до хати старости. Пильнуй його, поки я не прийду.

— Слухаюсь.

Він ще раз глянув на згромаджені скарби. Якщо Вовк мав рацію, озеро викидало на берег залишки якоїсь стародавньої трагедії. Дар від долі — або прокляття. Нічого дивного, що місцеві воліли ховати його від світу. Він рушив до хати старости.

У дверях зіткнувся з одним солдатом Велерґорфа.

— Пане лейте… — почав вартівник, але Кеннет без слова його перервав. Уже знав, що не допитає старосту, бо вся хата тхнула кров’ю. Він увійшов усередину.

Головну людину в селі він застав у тій самій кімнаті, в якій вони зустрілися вперше. Як і його дружину. Вона лежала під стіною в калюжі крові. Півтора десятка ударів ножем, які завдав їй чоловік, вистачило б, щоб прикінчити десяток людей. Це не здавалося звичайним вбивством, скоріше скидалося на дію з розпачу, але староста не зумів би розповісти, що ним керувало. Колихався на короткому ремені під стелею, до підлоги бракувало десь стопи. У мертвих зіницях віддзеркалювалося тіло дружини — наче передсмертне звинувачення.

Велерґорф стояв під стіною, сплівши руки на грудях.

— Не люблю самовбивць, — коротко сказав він.

— А я — вбивць. Ти перевірив дім?

— Так. Але якщо він був настільки мудрим, яким здавався, то добре приховав свою частку здобичі. Може, навіть десь поза хатою.

— Не думаю, Варгенне. В одному Берґх був правий: вони тут дивилися на сусідів вовками. Кожен стеріг те, що знайшов, як зіницю ока, і найбільше — від тих, хто за парканом. Він був найважливішою особою в селі, тож можеш ставити, що забажаєш, але ми знайдемо вдвічі більше, ніж попереднього разу.

— Я не закладаюся з офіцерами, пане лейтенанте. Програю — втрачу гроші; виграю — до кінця життя ходитиму в дозори. То що робимо?

— Ідемо до того чорнобородого. Староста мав йому довіряти, якщо завжди брав із собою. І вийми сокиру з-за поясу.

* * *

Чорнобородого вони застали знадвору. Він стояв на березі й дивився поперед себе. Здавалося, йому абсолютно не заважало те, що за кількадесят кроків на воді коливався човен із двома солдатами. Коли вони заходили на подвір’я, він саме широко розмахувався. Плаский камінець полетів по хвилям, залишаючи поза собою вервечку кіл на воді. Кеннет зупинив десятника й рушив до рибалки сам. Той озирнувся через плече, дивно усміхнувся.

— Вип’єте, пане лейтенанте? — трусонув рукою з глиняною фляжкою; там щось булькнуло. Певно, очікував гостей, бо на поясі в нього було кілька олов’яних кухлів.

— Що воно?

— Маґхенська перцівка, найкраща на Півночі. Орг за пляшку.

— Може, пізніше, господарю. Як вас звуть, бо я забув?

— Ливенс Авекс. Староста не сказав?

— Не встиг його запитати. Він помер.

Рибалка спохмурнів, наче намагався зрозуміти чуже йому поняття.

— Помер… Ви його вбили?

— Не ми, сам повісився. Але спершу заколов ножем дружину.

— Хе-хе, як кажуть, кожен сам платить за свої гріхи. Ну, йому це вдалося, — рідина у фляжці хлюпнула, у чорнобородого помітно тремтіли руки. — Але це нічого, пане офіцере, це нічого, вип’ємо за тих, кого озеро забрало до себе.

Він перехилив флягу, зробив великий ковток, відкашлявся, витер сльози рукавом.

— Мі-і-і-іцна. У-у-ух… Але якщо ви не п’єте і не прийшли в гості, то, напевне, маєте якісь питання. Слухаю.

Кеннет сплів руки на грудях, спостерігаючи, як Ливенс схиляється по наступний камінь.

— Сини, як я розумію, неводів не ремонтують, — почав він.

— Ні. Хе-хе, нема чого ремонтувати, я вже роками