Читати книгу - "Дума про Хведьків Рубіж"

в когось від пережитих вражень сон як рукою зняло. Карабутів і не мале село, тож я бачив, як дехто чекав першого рейсу автобуса Конотоп-Ромни, щоб підкинув додому. Двоє дівчаток перейшли зі мною через автостраду, щось пожартували і подалися собі. Я ж пішов коротшим шляхом додому через старий цвинтар. Уже світало, стояв легенький туманець, і чути було голоси хазяйок, які виганяли саме корів на пашу. Гарно в мене вдома. Треба й собі йти швидше — допоможу по господарству. Ось уже й вуличка близько. Я востаннє кинув погляд на рядок могил під однаковими неправославними хрестами…

Кінцівка

«Цвіт московської кінноти… загинув в один день, і ніколи вже після того цар московський не був у силі вивести в поле таке блискуче військо. В жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, і жах охопив Москву… Царська столиця Москва тепер затремтіла за свою власну безпеку: з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар раз у раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами і майном наповнили Москву, ішла чутка, що цар виїздить за Волгу, за Ярославль». Очікували, що Виговський піде прямо на Москву.

(Російський історик С.Соловйов)

Атака татар почалася рано-вранці й остаточно добила московітів.

Війська були в оточенні — увесь наступний день довершувався розгром і полонення окремих груп. Це був власне вже не бій, а так, полювання з арканом на кинутих напризволяще, голодних і знесилених вояків. Мотався по степу з загоном охорони Пожарський, розмахував шаблею і закликав давити «хохлов, ляхов и татар», аж доки не був заарканений тими ж татарами, зв’язаний сирицею і доправлений до хана Махмед-Гірея.

Десь під вечір голову Пожарського відправили полоненим москалем О.Трубецькому.

* * *

— Шевчик?..

Хведько з декількома загонами козаків збирали трупи для поховання. Тут же коло греблі хлопець і знайшов тіло побратима.

— Знаєш його?

— З дитинства.

— Царство йому небесне, — отаман зняв шапку і притиснув до грудей.

— Царство… — якось винувато промимрив Хведько.

Хвильку постояли мовчки.

— Упирі його загубили, нечисті!

Отаман думав, здавалось, про щось своє.

— Та де ж? Упирі вогнепальним не користувались. У них — мечі…

— А я кажу — упирі.

Навкруг зійшлися ще козаки, шанобливо опускали очі, слухали, що ж воно за суперечка.

— Хто ж іще! — Хведько розлютився. — Він завжди цікавий до тих казок був. Нечисть йому всіляку подавай. От і маєш. А я йому казав, не казав хіба? Та всі казали — викинь ту темряву з голови, живи як люди, та й взагалі, у церкву он ліпше зайвий раз сходи. А він — ні! А тепер — бачите?! Бачите!

— Заспокойся, брате — підстрелив його якийсь московіт, ото і все.

— Та який, який московіт? Аби він менше носа пхав туди, куди йому не треба, то був би нині живий. От я ніколи такою чортівнею не цікавився — бач, живий-здоровий. А він? Ех, Шевчик, Шевчик…

Десь аж із південного сходу линув дим. Десь аж із Дикого Поля. І здалося Хведьку в ту мить, наче пожежа та зовсім близько, наче навіть обпікає свіжим димом обличчя, і горить не ковила, не волошки, не полин і не торішній бур’ян між курганами й хуторами, не солом’яні стріхи хат, не висушені сонцем тини, не криниці-журавлі і не верби та потріскане калинове віття — то горить Україна, горить білий світ…

Згадувалися чогось Хведьку пустопорожні побрехеньки Шевчика місячними літніми ночами, суворий погляд отамана Максима Безрідного, який, мабуть, знав усе, що тільки є на білому світі й поза ним. Згадалися Хведьку красиві, але такі таємничі очі пані Галини, веселий регіт Степана, русалки коло річки, в існування яких він так не хотів вірити.

І здалося Хведьку, що ото там, за обрієм, страшна пожежа змітає все оте назавжди, і всього отого вже ніколи не буде, і він, Хведько, зараз, наче останній дозорний на останній могилі в останньому степу, дивиться, як летять на нього війська ворога, хоче кричати, звати на поміч, але який сенс? Усе скінчено.

І не зна вже козак-розвідник Хведько, чи виграв він цю війну, чи програв, бо ось він, міняється світ на його очах — згорає один, приходить інший.

І міркує Хведько, що він у цю мить теж як не згорить, то все одно не буде вже таким, як зараз. Не буде вже такого Хведька.

Шевчик залишився там, а мені куди? І чи переступлю я цей рубіж? Ні. Просто згине один і стане інший. Згину я і стане другий, теж я, та вже не той, що був.

Дивиться Хведько у небо, високо у вселенну, і наче бачить він очі нащадків, пра-пра-пра— і ще хтозна скільки раз — внуків, що зрять книгу віків, величезну і неозору. Для них оцей рубіж — одна сторінка, один розділ, але не для нього, не для розвідника Хведька, тут, під Соснівкою. Для нього це один світ, що змінює інший. А вони ось перегортають сторінку, геть цього не помічаючи. І хочеться Хведьку крикнути що є сили у неозорий всесвіт, щоб почули всі ще не народжені нащадки аж до скону літ: «Я був! Розвідник Хведько, соснівського загону, війська гетьмана Івана Виговського! Чуєте? Я був на цьому світі!»

Складе вже скоро свої клейноди і булави місяць червень, надійде липень, загудуть сіножаті, а там і серпень не забариться — покладе збіжжя у снопи, зчервонить груші та яблука, пригостить медовим Спасом. Кине назем останню літню спеку. Запросить у господу осінь. Покрихтить осінь Покровою, ген-ген, а ось уже Різдво й Новий рік, і знову весна веснянками, і знову літо-літечко купальськими піснями.

І йтимуть місяці, роки й століття. Гортатимуться, як аркуші шкільного потертого підручника — зачерствілі та безпристрасні, і не буде їм ніякого діла, що суне он дим над якесь Дике Поле.

І йтимуть роки, десятиліття, віки. І як прошмигне їх уже багацько-багацько, якомусь Володьці Худенку схочеться на пошарпаних аркушах недописаних конспектів розказати людям про соснівського розвідника війська гетьмана Івана Виговського, козака на ймення Хведько, який обов’язково був на цьому світі.

Горить Україна…

Серпень 2007 — січень 2008 року

Примітки

1

Ксеня цитувала уривок із «Книги одкровень» — упирського святого письма. Мудрість цієї книги, за уявленнями кровопивців, була принесена