Читати книгу - "Українське письменство"

свої задуми, про які писав Святославу Гординському ще 6 лютого 1943 року: «Я хочу зробити для пам’яті брата, якому я багато чим зобов’язаний, все, що зможу. При своїх блискучих здібностях, ерудиції, ентузіастичній любові до художнього слова, енергії й упевненому, свідомому цілей «банбрехерству»[592] він дав, проте, лише невелику частину того, що міг би створити, коли б йому пощастило жити в людських умовах, при людському режимові, — і прошу вірити мені, що в цій характеристиці мною керує не фамільна гордість, а тільки твереза об’єктивність»[593].

В ці ж роки і пізніше на Заході в різних виданнях з’явилися присвячені Миколі Зерову статті і інші матеріали таких авторів, як Юрій Клен, Євген Маланюк, Володимир Державин, Святослав Гординський, Юрій Лавріненко, Юрій Шерех, Ігор Качуровський, Богдан Кравців та ін.

Після політичної «реабілітації» Миколи Зерова в радянській Україні (1958) перші кроки з надрукування його творів здійснив Максим Рильський. У ювілейному двотомнику Юліуша Словацького (1959) він вмістив зеровський переклад драми «Мазепа». Його ж перу належить стаття-передмова «Микола Зеров — поет і перекладач», написана 1963 року і опублікована посмертно у львівському часописі «Жовтень» (1965. — № 1. — С. 78—86) разом з великою добіркою зеровських поезій; пізніше ця стаття не раз передруковувалась.

Великих зусиль до дальшої реальної, творчої «реабілітації» Миколи Зерова доклав його учень (свого часу — студент ІНО, який слухав зеровські лекції) і послідовник Григорій Порфирович Кочур, після війни — в’язень сталінських концтаборів. Протягом 1960-х років він здійснив щонайменше півтора десятка публікацій, присвячених творчості Миколи Зерова; до цього слід додати також низку Кочурових публікацій, присвячених П. Филиповичу, М. Драй-Хмарі, ранньому М. Рильському[594].

Кульмінацією цих зусиль М. Рильського і Г. Кочура став вихід у видавництві «Дніпро» «Вибраного» Миколи Зерова (1966). Упорядник цього однотомника — вдова автора, С. Ф. Зерова, проте реальну підготовку книжки до друку здійснив той же Г. Кочур. У його розпорядженні були перелічені вище зарубіжні видання Миколи Зерова, проте зі зрозумілих причин вони не могли бути згадані в книзі (сьогоднішньому читачеві це, певна річ, може здатися абсурдом — але, на жаль, саме такою була сумна видавнича і, ширше кажучи, суспільна реальність). У розділі «Переклади» Г. Кочур зібрав мало не всі відомі на той час тексти, не лише видані за кордоном, а й такі, що збереглися в архіві С. Ф. Зерової, а також у друзів і знайомих Миколи Зерова (Т. Г. Волобуєвої, П. О. Жураківської, Л. В. Кошової, Л. А. Курилової): Михайлові Оресту в Німеччині ці твори були недоступні. Що ж до ориґінальних віршів Миколи Зерова, то у «Вибраному» 1966 р. було вміщено їх переважну більшість; проте тут відсутній цикл «Сонетоїди»; також не ввійшли сюди з причин цензурного характеру дев'ять сонетів зрілого періоду. Зате щасливим для видання недоглядом видавничих та позавидавничих цензорів стала поява у «Вибраному» сонета «Incognito» (відсутнього в зарубіжних виданнях Миколи Зерова): тут — унікальний випадок в українській «пожовтневій» поезії — зображено університетського сексота, готового до кривавих справ. (У нашому виданні в примітках уточнено датування цього вірша).

Взагалі ж кожен, хто у 1966 році жив у Києві і не був байдужий до літературних справ, розуміє, що вихід «Вибраного» Миколи Зерова був без перебільшення видавничим дивом, яке за суттю своєю суперечило якраз започаткованій тоді «тихій» ресталінізації суспільства. Коли ж цей процес після радянської окупації Чехословаччини 1968 р. і особливо на початку 1970-х років набрав обертів, і, наприклад, Г. Кочур був проскрибований і виключений зі Спілки письменників, одним із пунктів звинувачень на його адресу був такий (цитую промову Л. Новиченка на IV пленумі правління СПУ від 23 березня 1973 року за «Літературною Україною»): «Чи не найбільше старань до поширення «культу» Зерова доклав Г. Кочур… Від нього «колінопреклонне» схиляння перед Зеровим перейняли деякі молоді поети і критики. Дифірамби лідерові неокласиків пішли гуляти по сторінках журналів і книг. Але чи можна забувати про справжнє ідейно-політичне обличчя Зерова?..» А «справжнє обличчя» Миколи Зерова, за Л. Новиченком, — це не обстоювання «мистецтва для мистецтва», а щось набагато серйозніше: порахунки класового ворога з революційною дійсністю. Цю думку Л. Новиченко не раз повторював, по-різному її варіюючи, протягом десятиліть, від статей у періодиці та передмови до однотомника Є. Плужника (1966) — і до монографії «Поетичний світ Максима Рильського» (1980), і далі, аж до горбачовських часів, коли настала пора швидко перефарбовуватись. Мимоволі складається враження, що у Л. Новиченка був якийсь потаємний особистий мотив «викривати» Миколу Зерова, як найлютішого ворога, — навіть тоді, коли, здається, ніхто від нього цього особливо й не вимагав і коли інші, такі ж правовірні критики цього вже не робили.

Втім, своя логіка тут проглядалася. Боротьба за Миколу Зерова в певному розумінні була боротьбою проти повзучої ресталінізації суспільства тих років. Такі постаті, як М. Шамота, Л. Новиченко або П. Колесник (спочатку учень Миколи Зерова, а потім — автор дикунського «викривального» опусу «Плач Ярославни, або Агонія буржуазно-націоналістичної Камени»[595]) — всі вони, що, за словами Зерова, розплодилися «в безліч екземплярах, мов літоросль повзка від в'язового пня», були поставлені більшовицьким режимом на місце фізично ліквідованих С. Єфремова і В. Перетца, А. Кримського і М. Грушевського, М. Зерова і М. Драй-Хмари, П. Филиповича і Б. Якубського… І не лише їх самих, а й їхніх наукових шкіл — і тих, що реально сформувалися, і тих, які заповідалися, але в умовах масового терору так і не стали дійсністю. Результати цієї понад піввікової «кадрової селекції» більш ніж відчутні і сьогодні. Тоді ж, восени 1966 року скромний поетичний вечір у Спілці письменників, який був присвячений Зерову-перекладачеві і запам’ятався мені полемічно яскравими і змістовними виступами Г. Кочура і особливо — Євгена Сверстюка, викликав погано приховане роздратування офіціозу. Текст виступу Євгена Сверстюка вже не міг бути опублікований в Україні і побачив світ (у дещо розширеному і доопрацьованому вигляді) лише в переддубчеківській Чехословаччині