Читати книгу - "Українське письменство"

Пригадую також, пізньої осені 1971 року Є. Сверстюк збирався дати кваліфікований відгук на статейку Л. Новиченка в московському «Новом мире», що містила нові нападки на Миколу Зерова: нагадаю, О. Твардовський на цей час був усунутий з посади головного редактора журналу. «Неможливо лишати це без відповіді», — ці слова Є. Сверстюка мені добре запам'яталися. На жаль, написати відповідь він не встиг. У грудні того ж року він був звільнений з роботи в «Українському ботанічному журналі», у січні 1972 року — заарештований. Далі були суд, концтабір, заслання, роки вимушеного мовчання. Новиченки всіх ранґів дістали повну можливість і далі глумитися з пам'яті розстріляних. Про дальше видання і дослідження доробку Миколи Зерова аж до кінця 1980-х років в Україні не могло бути й мови.

Навпаки, на Заході в цей час дещо істотне було зроблено. У Канаді за редакцією Дорін В. Ґорзлін та Оксани Соловей був перевиданий курс лекцій Миколи Зерова «Українське письменство XIX ст.» під назвою «Лекції з історії української літератури (1798—1870)» (видання Канадського інституту українських студій. — Торонто: Мозаїка, 1977).

Поезії Миколи Зерова привертали до себе увагу різномовних перекладачів. Так, німецькою мовою його окремі вірші тлумачив ще Освальд Бургардт, пізніше — відома перекладачка Елізабет Котмаєр. Першими російськими перекладачами зеровської поезії були ще в 1929—1930 роках Бенедикт Лівшиц[597] та Ігор Поступальський. У другій половині 1960-х років кілька десятків поезій Миколи Зерова переклала російською мовою Тетяна Гнідич (1907—1976), відома передусім своїм класичним перекладом Байронового «Дон Жуана». Походила вона з українського — полтавського — роду Гнідичів (найвідоміший представник цього роду — Микола Гнідич, поет і перекладач, знаний своїм неперевершеним тлумаченням Гомерової «Іліади»). 44 сонети Зерова в перекладі Тетяни Гнідич опубліковані[598], але деякі її тлумачення ще лишаються в рукописі. Досі не видрукуваний корпус поезій Миколи Зерова у російських перекладах Марини Новикової[599]. Польською мовою вірші Зерова перекладали у 1930-х роках — Тадеуш Голлендер[600], у 1970-х — Богдан Дроздовський[601]; англійською — Констентайн Генрі Андрусишин і Ватсон Кірконел[602], а також Яр Славутич і Віра Річ. Відомі й інші переклади поезій Миколи Зерова європейськими мовами.

Лише наприкінці 1980-х років в Україні знов завилася можливість продовжити видання зеровської спадщини і її вивчення. Так, у журналі «Радянське літературознавство» (1988, № 4; 1989, № 1) була опублікована частина листів Миколи Зерова з ув’язнення. Особливо виразним це пожвавлення стало напередодні 100-річного зеровського ювілею, який збігся в часі із загальною демократизацією суспільного життя. Наприклад, у 1989 році В. Брюховецький опублікував раніше не друковану статтю Миколи Зерова «Шевченко і Аскоченський». Того ж року з’явилася розвідка С. Білоконя «Микола Зеров», у якій було наведено безліч цінних, раніше не зібраних і не опублікованих відомостей про автора «Камени»[603]. У наступному, ювілейному 1990-му році С. Білокінь разом з видавництвом «Час» здійснив ще один — унікальний проект: блок передруків прижиттєвих зеровських видань — «Камени» і «Антології римської поезії», де, крім того, повністю репродукував і «Сонети і елегії», зеровський рукописний збірник віршів, подарований автором академіку С. О. Єфремову. До цього С. Білокінь також додав власний нарис життя і творчості Миколи Зерова «Закоханий у вроду слів» (Київ: Час, 1990. — 56 с.).

Помітним явищем у дослідженні спадщини Миколи Зерова стала дисертація В. К. Івашка «Микола Зеров — літературознавець і критик»[604]. Були й цікаві публікації в періодиці. Крім того, з початку 1990-х років в Україні стала доступною й зарубіжна зеровіана — праці дослідників із діаспори, а також спогади людей, яким пощастило знати Миколу Зерова, і, вцілівши в роки терору, про нього написати. (На перше місце в цьому ряду я, звичайно, поставив би розділ «Микола Зеров» зі спогадів Григорія Костюка «Зустрічі і прощання»[605]).

До найґрунтовніших праць, присвячених Миколі Зерову, безперечно, належить монографія В. Брюховецького «Микола Зеров»[606], безпрецедентна за багатством залучених до неї матеріалів, широтою охоплення історико-культурного та політичного контексту доби та увагою до факторів літературного процесу 1920-х —