Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дочекався Чебурашка чергового перехожого. «Гей, дядьку, дай закурити!» «З фільтром чи без фільтра?» «Давай із фільтром. І прикурити теж…» «Сірники чи запальничку?»
Тут Гена вискакує з укриття, репетує: «Чуєш, мужик! А ти чого без шапки ходиш?» і з ходу у вухо...
Сіль анекдоту в тому, що якщо гопники вирішили причепитися, то все одно не відстануть. І реагувати треба не як випускниця інституту шляхетних дівчат на сальний жарт п'яного візника, а як доросла людина. Не хочеш чи не маєш змоги битися — втікай. Рветься душа в бій — використовуй все, щоб отримати перевагу, або хоча б зрівняти шанси. Наприклад, бий першим, та так щоб противник не піднявся. Або не приймай умови, що нав'язуються, а сам вибирай місце і час.
У моєму випадку це означало тягнути кота за хвіст, бо кожен крок ще трохи наближав нас до місця засідки.
— Не сіпайся, Акселю, — я підморгнув ландскнехтові. — Нехай собі граються цуценята мокропузі…. Собаки гавкають, а караван іде. Потім за все відразу спитаю.
— А мені здається, що маркграф чудово нас чує, — через хвилину, так і не дочекавшись реакції у відповідь, продовжив підначки другий хрестоносець. — Просто їхнє сіятельство вважає нижче за свою гідність спілкуватися з простими храмовниками. Пив і жер за нашим столом у три горла, а тепер ніс верне. Мовляв, багато честі для простолюдинів.
— Серйозно?! — наче здивувався товариш. — І де його шляхетна честь була, коли він на нас уночі напав? І коли гроші за пролиту кров брав?
Судячи з голосів, ці двоє вже були за якийсь десяток метрів за нами. Наганяли загалом. Проте я навіть бровою не повів. На слабо мене їм не взяти. А до заповітного гаю залишалося трохи більше півкілометра.
— Ваша милість…
— Тихо, тобі кажуть. Вважай, ми на полюванні. А щоби звіра добути треба не інстинктами, а розумом користуватися. Чим, власне, людина від іншої живності і відрізняється. Чи ти думаєш, що Господь Бог нам розум просто так дав? Погратися на якийсь час?..
Аксель трохи помовчав, але не втримався і запитав:
— Ваша милість, але ж вони ображають вашу гідність…
— Ти думаєш? — я з таким подивом подивився на зброєносця, що він часто-густо закліпав. — Скажи, братику, чи сильно плювок може образити річку? А вітер образиться, якщо, скажімо, ти зіпсуєш повітря? Може, нам і комара, що сів на чоло, записати в смертельні вороги і вимагати від нього виру за пролиту кров?
Не знаю, що сільський хлопець собі уявив, але очі в нього стали величезними й осоловілими. Трясця, треба таки, обережніше слова підбирати. Бо на мене скоро хреститися почнуть. Особливо з урахуванням неодноразових перетворень.
— Я зрозумів, Вольфганг, — радісно вигукнув один із хрестоносців. — Фон Айзенштайн не може впоратися з конем. Глянь, як пан маркграф у сідлі тримається!.. Ось-ось звалиться. Треба допомогти бідоласі притримати коня... Він нам, потім, ще дякуватиме.
Пришпоривши коней, обидва хрестоносці порівнялися зі мною. Як я й думав: молоді, безусі обличчя, очі, що горять шаленим азартом.
— Якщо хтось тільки спробує доторкнутися… відріжу пальці… — промовив я тихо, дивлячись прямо перед собою. — І скажу, що так було.
Храмовники, що вже подалися в мій бік, різко випросталися. Можливо, на них подіяв крижаний та байдужий тон. А, може, те, що я не взявся за меч, — лише поклав долоню на руків’я ножа.
— Неввічливі і нахабні цуценята… — тим часом продовжив я. — Таких як ви шмаркачів треба вчити батогом. Але, якщо ви все ж таки настільки самовпевнені, що готові схопитися за зброю, то вибирайте будь-яку зручну для вас. Я чекатиму он біля того гайку. Побоїтеся битися самотужки, дозволяю покликати на допомогу. Аксель, друже, тобі не здається, що десяток чи два білі плащі, розвішані на гілках дерев, зможуть оживити і прикрасити цей сумний прусський краєвид? Особливо, якщо їх перед цим не знімати з колишніх власників?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан», після закриття браузера.