Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"

Не знаю, яким Макаром колишній браконьєр Аксель зумів домовитися з сороками, але, цього разу, жодна сварлива птиця не видавала місце засідки. І якби я не був певен, що загін пана Лєшека точно знаходиться тут, то й сам міг би засумніватися.

Невеликий гайок тихо шумів листям під легкими поривами теплого вітру, а м'яка і густа трава на узліссі, здавалося, росла тільки для того, щоби втомленому подорожньому було де прилягти і відпочити.

«А я ляжу-приляжу, край гостинця старого.

Я здорожився трохи, я хвилинку посплю…»

Спокійна мелодія сама зазвучала у голові. Наче я справді перебував у туристичному поході чи на гаївці, а не готувався битися на смерть з цілою купою розлючених, як потривожені джмелі, тевтонських лицарів. Які, незважаючи на християнську символіку та показну святість, зовсім не хлопчики з церковного хору.

Тевтонський Орден, хоч і з благословення папи, володіння свої не в подарунок отримав, а мечем завоював. Ним же й утримував у покорі... Не дарма хрестоносці, де б не осіли — насамперед не села та міста будували, а фортеці та замки.

Лицарі наближалися. Мальовниче. Не традиційним клином, що називається військовими істориками «залізною свинею», але все одно вражаюче видовище. Не для людей зі слабкими нервами.

  «Чудова сімка», що рухалася попереду загону, займала всю шину дороги щільною стіною коней, що наїжачилися, як єдинороги, бойовою збруєю із залізними шипами на морді та грудях. Щити — із чорними хрестами на білому полі. А над ними, як кулеметні башти, розмірено погойдувалися залізні горщики шоломів, прикрашені всім, що тільки спало на думку дизайнеру-броннику. Від журавлиного пір'я до бичачих рогів та інших розпізнавальних знаків, на кшталт відкритої долоні. А над ними, на кінцях піднятих копій, як стрічки на весільному дереві, майоріли різнокольорові банери.

Зачинщики, отже. Тобто ті, хто першими захоче насадити мене на рожен.

— Маркграф фон Айзенштайн, — не знімаючи шолома, прогудів хтось із першої шеренги, — ви образили словом і ділом Орден лицарів-храмовників. Чи готові ви змити завдану вами образу кров'ю, чи падете ниць перед силою воїнів Господа і віддасте себе на наш справедливий суд?

— Пане лицарю, що соромиться власного обличчя, я назвав місце і надав вам вибір зброї… Потрібна ще якась відповідь?

— Ні… — прогудів той самий голос. Після чого, тевтонець у центрі сімки нахилив спис і торкнувся вістрям до мого щита. — Ми почули твою відповідь, маркграфе фон Айзенштайн, більш відомий як лицар Позбавлений спадщини. — А шоломів ми не знімаємо, бо ніхто з нас не відчуває до тебе особистої ворожнечі. Ти битимешся не з кимось із нас, а з усім Тевтонським Орденом.

Чудовий хід. У тому сенсі, що якщо мені вдасться вижити, то навіть поскаржитися не буде на кого. Тих хто на мене напав, я в обличчя не бачив, а позиватись із цілим Орденом, затія безглузда.

— Я почув багато слів, — у кращому стилі хороброго ізгоя, який розгубив у походах рештки колишнього виховання, я демонстративно сплюнув під ноги коню (цікаво, у ці віки такий жест уже щось означав?) і продовжив зображати задерикуватого забіяку. — Але так і не зрозумів: яку зброю діставати? Чим будемо битися? Чи ви віддаєте перевагу словесному поєдинку?

— Як і личить лицарям, ми схрестимо списи… — прийшла гордовита і трохи зневажлива відповідь.

Що ж, я не помилився у своїх припущеннях.

— Годиться… Ось тільки одна невелика перепона є… Для штурму Розіттен, як ви здогадуєтеся, мені спис був без потреби. А забрати його у Конрада, замість трофею, не здогадався…

Перечекав, поки вляжеться глухе бурчання і продовжив, як ні в чому не бувало:

— Чи не буде хтось із панів лицарів такий люб'язний, щоб позичити мені свого? Повернути цілим не обіцяю, але здобичі буде багато... то ж знайду чим розплатитися.

Тепер храмовники загуділи набагато голосніше. Окремих голосів не розібрати, а загалом дуже схоже на те, як бурчить старий пес на чужака, що наближається до його території. Пардоньте панове, не я перший почав задиратися, а тепер будьте люб'язні... Назвався груздем...

— Ні, я звичайно ж можу відправити слугу в гай і наказати зрубати підходяще деревце... Але чи не буде шкоди лицарській гідності, якщо я вибиватиму вас із сідел не благородною зброєю, а звичайною голоблею? Втім, що мені до вашої честі? Вирішуйте самі…

Приколовся загалом, але зовсім несподівано до цього жарту тевтонці поставилися з розумінням.

— Твоя турбота про честь Ордену та гідність братів дуже шляхетна і похвальна, лицарю, Позбавлений спадщини. Ми дамо тобі зброю і подаватимемо новий спис кожного разу, коли зламається попередній. Доки ти зможеш його тримати, а в сідлі залишиться хоч один із нас, — урочисто промовив головний храмовник.

Він подав знак, із задніх рядів виїхав вперед зброєносець і дуже чемно простяг мені бойовий спис. Вістрям вгору. Не жартують, отже. Мирний результат справи не передбачено.

— А тепер, приступимо… — проголосив той самий німець. — Роз'їжджаємось і нехай переможе найсильніший.

До бар'єру, отже. Що ж, як казали спартанці: «Або груди в хрестах, або голова в кущах».

Добре збалансований спис лежав у руці як влитий і ніби заспокоював: «Не бійся, лицарю, не підведу. Задамо жару супостату»