Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

Міла́н, як і обіцяв, вийшов за п’ять хвилин. Зовні він був дуже схожим із сестрою: такі ж риси обличчя, небесно-блакитні очі, довге русяве волосся, щоправда, не таке довге, лише до плечей, а також сірий одяг. Навіть зросту вони були однакового, тому Тео подивився на нього згори вниз.

— Оу... — Мілан також зміряв Тео поглядом і, зупинившись його на обличчі, несподівано сказав: — Знайомі люди.

— Не думаю, що ми колись зустрічалися, — посміхнувся Тео, а Мілан вигнув брову.

— Я тебе точно раніше бачив, і коли вчора побачив тебе через камери відеоспостереження, то сказав Ярі, що звідкись тебе знаю. У мене хороша пам’ять на обличчя.

Тео знизав плечима:

— Можливо, знаєш когось схожого на мене?

— Не думаю.

— Потім розберетеся, у мене мало часу. Тео, це Міла́н, мій менший брат. Міла́не, це Тео, небіж капітанового друга з Дельти, — сказала Ярослава.

— Якого саме?

— Отого здоровенного, Аяна.

— А, — Міла́н ще раз глянув на Тео і зупинив погляд на лівій щоці. — Що в тебе там замазано?

— Дещо, що я не хочу афішувати.

— Лія вчора лишила слід? — вишкірився Міла́н.

— Я не відповідатиму на це питання, — буркнув Тео, а сам подумав, що невже Лія настільки популярна, що про неї знають навіть у церкві?

— Дідусь порадив обмінятися з Тео досвідом, — суворо сказала Ярослава, глипнувши на брата.

— А є чим мінятися? — скрививши кутик рота, запитав Мілан.

— Є, адже Тео також має доступ до мережі.

— Гм... Яким способом?

— Була б робоча базова станція, а як до неї під’єднатися, то вже інше питання, — відповів Тео і помітив, як в Міла́нових очах промайнуло зацікавлення.

— Ще Тео каже, що кіборг з Дельти, Лялечка, має доступ до дроїдів у Північній брамі, і вони навіть підключалися до них разом, — додала Ярослава, і очі Міла́на округлилися:

— О... Північна брама — це інший всесвіт, до якого складно пробитися. Якщо це правда, то ви з Лялечкою мегапрофі.

— Справді?

— Останні кілька років усе управління в Брамі віддано штучному інтелекту, а він будь-яку нашу спробу проникнення в мережу блокує.

— Кілька років? — перепитав Тео. Чи ж Лялечка в курсі?

— Не знав? — Міла́н помітив його напруження.

— Я — ні, а Лялечка — не знаю.

— Тоді як ви зламали систему?

— Нічого не довелося ламати, у неї були адреси й паролі з колишнього місця роботи, ми спробували їх використати, і нас пустило.

— З колишньої роботи?

— Її списали звідти, досить давно.

Міла́н перезирнувся із Ярославою і запитав:

— Ми місцевих кіборгів ублажаємо відколи приїхали, але вони нам навіть пароль від компостного контейнера не назвали. Ти знаєш якийсь секрет у спілкуванні з ними?

— Ні. Просто Лялечка — це Лялечка.

— Що ж... ходімо, ознайомишся з нашими можливостями, а потім я охоче послухаю про твої.

— Я вас лишаю, у мене є справа, — сказала Ярослава і, попрощавшись, пішла.

Міла́н завів Тео до кімнати, де команда управління дроїдами саме завершила роботу, і всі її учасники знімали з себе навушники й окуляри.

— Які люди! — вигукнув чоловік біля дальньої стіни. — Ну, як воно Міла́не, поспав?

— Трошки. Хлопці, це Тео, він з Дельти. Покажіть йому, що ви робите і як.

— Показати? — недовірливо перепитав чоловік на стільчику, той самий, що тоді повідомив де Мілан.

— Так. Майстер сказав обмінятися досвідом.

— Невже у жителя Дельти є щось гідне, що можна запропонувати нам для обміну?

— Не повіриш, Зоряне, але є.

Без особливого ентузіазму оператори розповіли Тео про те, як керують дроїдами, як вчилися синхронізуватися, скільки часу в них на це пішло. Координатор, який слідкував за дроїдами з повітряного дрона, Всеволод, неохоче, але дозволив Тео приміряти свої окуляри. Пульт від дрона не дав, щоб той кудись не влетів.

— Ваші дроїди зберігаються в якомусь складі? — запитав Тео, побачивши схоже на гараж тісне приміщення. — Вони ваші, чи ви їх періодично «позичаєте» в Ради?

— Наші. На них же є емблема церкви.

— Вже бачу.

— Щоб «позичити» дроїда, треба мати пароль активації. Такі речі не у вільному доступі, а зламати систему й отримати їх не дозволяє штучний інтелект.

— Ну... так, але нещодавно до Дельти приїздила поліція з Північної брами, привозила з собою купу дроїдів.

— Це ми знаємо. Спостерігали.

— І що, нічого не помітили?

— А що ми мали помітити?

Тео зняв окуляри й поглянув на Всеволода.

— Тобто, ви не бачили нічого дивного?

— Дивною була лише їхня кількість. Приїхав цілий натовп північників: троє полісменів, п’ять кіборгів третього покоління і двадцять дроїдів різних моделей. Як на мене, то пари кіборгів вистачило б, але ж приїхали вдавати зайнятість і копирсатися в піску.

Тео замислено поглянув на окуляри, які щойно зняв. За тим, що відбувалося на території недобудованої атомної станції, виявляється, спостерігали не тільки вони з Лялечкою, а й ця команда з Річкового порту, і паролі активації вони не побачили. Можливо, тому, що він стежив з айпішника Північної брами, а вони — з Порту. Територія станції їм нецікава, тож про лабораторію вони не знають... ну, або вдають, що не знають.

— Серед тих дроїдів було четверо, якими можна керувати дистанційно, — повільно сказав Тео.

— Так, були: універсали. Хороші моделі, нам би такі дроїди не завадили.

— Це до них у тебе є паролі активації? — запитав Міла́н, і всі поглянули на Тео.

— Є п-паролі? — від здивування Всеволод аж почав заїкатися.

— У мене — нема, — Тео розвів руки, демонструючи порожні долоні.

— У Лялечки?

— У Лялечки і ще на одному носії.

— Ти пробував їх активувати? Вони робочі?

— Так. Щоправда, у мене не вийшло керувати дроїдом повноцінно, лише його верхньою половиною. Тепер я вже знаю, що це через модулі рівноваги, але Лялечка з ними повністю сумісна.