Читати книгу - "Сліпобачення"

Тоді я не замислювався над цим. Шпіндель загинув, але те, що його вбило, досі було зовсім поруч, висіло біля носа корабля. Велика набрякла загадка, що будь-якої миті може нас розчавити. Тож я був трохи заклопотаним.

Але тепер — коли розуміння прийшло так пізно, що від нього жодної користі, — я, здається, знаю відповідь.

Можливо, насправді мої виверти ніколи не працювали і з Ісааком. Можливо, він міг розгледіти мої маніпуляції так само легко, як і Каннінґем. Але просто не зважав на них. Певно, я міг читати його, бо він це сам дозволяв. А це може означати лише одне, і кращого пояснення у мене немає: попри все, я йому подобався.

Здається, він був моїм другом.

Якби я міг словами пробудить чуття.

Ян Андерсон, «Підводься»

Нічна зміна. Не ворухнеться жодна істота.

Принаймні на «Тезеї». Банда ховалася у своєму наметі. Мігрант причаївся у невагомості і тиші глибин. Бейтс була на містку — тепер вона фактично туди переселилася. Уважна й сумлінна, вона звила там собі кубельце, щоб пильнувати зображення з камер і тактичні схеми. Хоч би куди вона тепер повернулася, всюди бачила котрийсь з аспектів зашифрованої таємниці по правому борту. Вона робила все, що могла, якщо від того взагалі була якась користь.

Барабан повільно обертався. Світло потьмяніло з поваги до добового циклу, який століття вдосконалень та корекцій так і не змогли вичавити з людських генів. Я самотньо сидів на камбузі й визирав із середини системи, контури якої ставали все розмитішими, намагаючись скласти чергового… як там казав Ісаак?.. листа у вічність. Каннінґем працював, звісившись головою вниз, на іншому кінці барабана.

От тільки насправді Каннінґем не працював. Щонайменше чотири хвилини він взагалі не ворушився. Я подумав, що він читає кадиш за Шпінделем — КонСенсус підказував, що молитися слід двічі на день протягом наступного року, якщо ми, звісно, проживемо так довго, — але тепер, визирнувши з-за корабельного хребта, я побачив грані біолога так чітко, наче сидів поряд з ним. Він не був знудженим, неуважливим чи навіть глибоко зануреним у свої думки.

Роберт Каннінґем закам’янів.

Я підвівся й рушив барабаном. Стеля перейшла у стіну, стіна в підлогу. Я перебував достатньо близько, щоб почути, як він тихо й невпинно бубонить той самий склад; потім підійшов іще ближче й добрав, що він бурмоче…

…блядь блядь блядь блядь…

І все одно Каннінґем навіть не поворухнувся, хоч я і не намагався приховати свого приходу.

Тільки коли я зазирнув йому через плече, він замовк.

— Ти сліпий, — сказав він, не озираючись. — Ти знав про це?

— Ні.

— Ти. Я. Всі. — Він переплів пальці й стиснув їх, наче в молитві, так сильно, що побіліли кісточки. І тільки тоді я помітив: цигарки не було.

— Наш зір — здебільшого брехня за замовчуванням, — вів далі біолог. — Насправді ми не бачимо нічого, крім як у секторі завширшки кілька градусів з максимальною роздільною здатністю. Усе решта — тільки периферійний зір, плями, лише світло та рух. Рух фокусує погляд. Ти знаєш, що твої очі постійно смикаються, Кітоне? Це називається сакадами. Зображення затуманюється, очі рухаються надто швидко, й мозок не встигає інтегрувати побачене, тож твоє око… просто вимикається між паузами. Воно ловить лише ізольовані стоп-кадри, а мозок сам редагує пропуски й заповнює їх ілюзією безперевності у твоїй голові.

Він повернувся до мене.

— І знаєш, що найбільше вражає? Якщо щось рухатиметься лише в цих проміжках, твій мозок просто ігноруватиме його. Воно стане невидимим.

Я глянув на його робочий стіл. З одного боку блимав звичний поліекран — зображення шифраторів у їхніх клітках в реальному часі, але центр займала гістологія, збільшена в десять тисяч разів. У головному вікні миготіла парадоксальна нейронна мережа П’ятірні й Кулака — викристалізувана, розмічена, вкрита десятками шарів діаграм. Густий, прокоментований ліс інопланетних стовбурів і чагарників, трохи схожий на самого «Роршаха».

Я нічого не міг у ній збагнути.

— Ти слухаєш мене, Кітоне? Розумієш, що я кажу?

— Ти з’ясував, чому я не міг… ти хочеш сказати, що ці істоти здатні якимось чином відчути, коли наші очі вимикаються, і…

Я не закінчив. Це здавалося просто неможливим.

Каннінґем похитав головою. З його губ зірвалося щось віддалено схоже на гигикання.

— Я хочу сказати, що ці істоти бачать з іншого кінця кімнати, як працюють твої нерви, й інтегрують побачене в маскувальну стратегію. А тоді віддають команди руховій системі, спираючись на цю стратегію, і посилають інші сигнали, які наказують припинити рух до того, як твої очі знову увімкнуться. І все це за час, поки нервовий імпульс пробігає півшляху від плеча до ліктя. Ці істоти спритні, Кітоне. Набагато спритніші, ніж ми могли уявити, навіть беручи до уваги їхній високошвидкісний шепіт. Вони, чорт забирай, якісь надпровідники.

Я доклав зусилля, щоб не насупитися.

— Таке взагалі можливо?

— Кожен нервовий імпульс генерує електромагнітне поле. Так його і можна відстежити.

— Але ж електромагнітне поле «Роршаха» настільки… Тобто виловити сигнал єдиного оптичного нерва в цьому шумі…

— Це не шум. Поля — частина біології шифраторів, пам’ятаєш? Мабуть, саме так вони це і роблять.

— Отже, тут вони цього робити не можуть.

— Ти не слухаєш. Поставлена вами пастка нікого не змогла б упіймати, якби ті істоти самі не захотіли бути спійманими. Ми притягли сюди не зразки для досліджень, а шпигунів.

Розкинувши мацаки, перед нами на екрані, наче покручені хребти, гойдалися П’ятірня й Кулак. Їхньою шкірою повільно проходили таємничі візерунки.

— А якщо припустити, що це просто… інстинкт, — висунув я ідею. — Камбала чудово зливається з тлом, але ж не задумується про це.

— Звідки в них мав взятися такий інстинкт, Кітоне? Як би він розвинувся? Сакади — випадковий глюк у зоровій системі ссавців. Де б шифратори раніше на них натрапляли? — Каннінґем похитав головою. — Те створіння, яке підсмажив робот Аманди, самостійно і мимохідь розвинуло маскувальну стратегію. Воно імпровізувало.

Слово «розумний» навряд чи охоплювало такий рівень імпровізації. Але було щось іще на Каннінґемовому обличчі, якась глибша тривога, що ховалася під уже сказаним ним.