Читати книгу - "Ілюзія Бога"

Як переконливо показав дослідник юдаїки Ґеза Вермеш, апостол Павло глибоко вірив у давньоюдейське богословське правило, згідно з яким відпущення гріхів без кровопролиття не буває98. Він про це прямим текстом заявив у Посланні до євреїв (9:22). У наш час прогресивним філософам-моралістам важко захистити будь-яку теорію відплати через покарання, а тим паче теорію жертовного цапа — покарання невинної людини з метою відпущення гріхів винних. Хай там як, не можу не поцікавитися, кого Бог намагався вразити? Мабуть, самого себе — одночасно суддю, присяжного й підсудного на цьому процесі. І на завершення, Адам — гаданий винуватець первородного гріха — насправді ніколи не існував. Незручний факт, за незнання якого можна вибачити Павла, але не Бога-всезнавця (та Ісуса, якщо ви вірите, що він був Богом), який повністю підриває основи всієї цієї плутаної й огидної теорії. Ой, нам же кажуть, що оповідь про Адама та Єву лише символічна, хіба ні? Символічна? То виходить, що для того, аби вразити самого себе, Ісус влаштував собі тортури та страту, щоб замість інших відбути покарання за символічний гріх, скоєний індивідом, який не існував? Як я й говорив, маячня, та ще й огидна у своїй паскудності.

Перш ніж облишити Біблію, хочу звернути увагу на один особливо неприйнятний аспект її етичного вчення. Мало хто з християн усвідомлює, що моральне ставлення до інших, до якого нібито заохочують як Старий, так і Новий Заповіти, в самих цих текстах обмежується вузьким колом ми-групи. «Люби ближнього свого» не означало того, що ми зараз вкладаємо в ці слова, а лише «люби іншого єврея». Цей аспект нищівно викрив американський медик і еволюційний антрополог Джон Гартунг у статті про еволюцію та біблійну історію морального ставлення до членів своєї групи, наголосивши на зворотному боці цієї медалі — ворожому ставленні до членів чужих груп.

Люби ближнього свого

Нотки чорного гумору в праці Джона Гартунга вловлюються з самого початку99, коли він розповідає про проект південних баптистів з обліку кількості жителів Алабами, які перебувають у пеклі. Згідно з репортажами в «New York Times» та «Newsday» загалом вони нарахували 1,86 мільйона осіб, отримавши це число шляхом застосування таємних коефіцієнтів зважування, за якими методистам присвоювали вищі шанси на спасіння, ніж католикам, а «майже всіх, хто не належить до церковної конгрегації, зараховували до безнадійно втрачених». Із несусвітньою самовпевненістю таких людей у наш час можна зустрітися на різних веб-сайтах, присвячених «вознесінню», автори яких анітрохи не сумніваються, що, коли настане «судна година», вони вознесуться на небеса. Ось типовий приклад від автора веб-сайту «Готовий до вознесіння», одного з найогидніших за своїм святенництвом представника цього жанру: «Якщо настане вознесіння і я зникну, то створити “дзеркало” мого сайту або фінансово утримувати його доведеться святим великого горя»54.

Гартунг показує, що Біблія не всім християнам дає підстави для такої непохитної самовпевненості. Ісус обмежував групу тих, кому буде дароване спасіння, винятково євреями, свято дотримуючись у цьому питанні єдиної відомої йому традиції — Старого Заповіту. Автор наочно показує, що «не вбивай!» ніколи не мало того значення, яке ми зараз вкладаємо в цю настанову. Воно означало, що не можна вбивати тільки євреїв. Така сама дискримінація закладена в усі заповіді, в яких згадується «твій ближній». Під «ближнім» мається на увазі єврей-одноплемінець. Ось як вичерпно роз’яснив значення заповіді «не вбивай!» авторитетний рабин і медик ХІІ століття Мойсей Маймонід: «Убивши хоч одного ізраїльтянина, людина порушує заборону, адже в Письмі сказано: не вбивай! Якщо вбивство скоєно умисно в присутності свідка, убивцю слід скарати на горло. Не варто й говорити, що за вбивство невірного убивцю карати смертю не слід». Ось так: не варто й говорити!

Гартунг цитує схожу за духом ухвалу синедріону (юдейський верховний суд, на чолі якого стояв первосвященик), який виправдав чоловіка, котрий буцімто збирався убити тварину або невірного, а ненароком убив ізраїльтянина. Ця моральна головоломка наштовхує на питання: а що, якби він кинув камінь на групу з дев’яти невірних і одного ізраїльтянина, ненароком убивши ізраїльтянина? Складне питання! Але відповідь є: «Тоді його невинність випливає з чисельного переважання невірних у групі».

Гартунг наводить багато цитат із Біблії, присвячених завоюванню Обіцяного краю Мойсеєм, Ісусом Навиним та суддями, які я використав у цьому розділі. Я завбачливо застерігав, що релігійні люди більше не мислять за біблійними моральними нормами. Із цього випливав висновок, що наша мораль (як релігійна, так і позарелігійна) походить з іншого джерела; і це джерело (хоч би де воно було) однаково доступне всім нам — як набожним, так і безбожникам. Однак Гартунг переповідає дослідження ізраїльського психолога Джорджа Тамаріна, від якого стає лячно. Цей науковець запропонував більш ніж тисячі ізраїльських школярів віком від восьми до чотирнадцяти років прочитати оповідь про Єрихонську битву з Книги Ісуса Навина:

Ісус сказав до народу: «Закричіть, бо Господь віддав вам це місто! І станеться це місто закляттям, воно та все, що в ньому, для Господа… А все срібло та золото, і речі мідяні та залізні, це святість для Господа, воно ввійде до Господньої скарбниці»… І зробили вони закляттям усе, що в місті, від чоловіка й аж до жінки, від юнака й аж до старого, і аж до вола, і штуки дрібної худоби, і осла, усе знищили вістрям меча… А місто та все, що в ньому, спалили огнем. Тільки срібло та золото, і речі мідяні та залізні дали до скарбниці Господнього дому.

Далі Тамарін поставив дітям просте моральне питання: «Як ви гадаєте, Ісус Навин та ізраїльтяни чинили правильно чи ні?» Їм запропонували обрати один варіант із трьох: (А) пов­ністю схвалюю; (B) частково схвалюю; (C) зовсім не схвалюю. Відповіді розділилися: 66 % повністю схвалили, 26 % засудили, і лише незначна частина опитаних (8 %) зайняли проміжну позицію часткового схвалення. Ось три типові відповіді з групи тих, хто повністю схвалив дії Ісуса Навина та ізраїльтян, обравши варіант А:

На мою думку, Ісус Навин та сини Ізраїлеві вчинили доб­ре. І ось чому: Бог пообіцяв їм цю землю, дозволивши її завоювати. Якби вони не вчинили так, як написано, перебивши усіх, то виникла б загроза, що сини Ізраїлеві змішаються з гоями.

Я вважаю, що Ісус Навин учинив правильно хоча б через те, що Бог наказав йому винищити цих людей, щоб племена Ізраїлеві не змішалися з ними й не навчилися в них поганих звичаїв.

Ісус Навин був правий, бо люди, які населяли край, належали до іншого віросповідання, тож убивши їх, він стер з лиця землі їхню релігію.

І знову на виправдання кривавого геноциду, влаштованого Ісусом Навиним, наводять релігійні аргументи. Навіть діти, які обрали відповідь C, засудивши описаний в уривку вчинок, керувалися, в деяких випадках, також релігійними аргументами, але повернутими в інший бік. Наприклад, одна дівчинка засудила захоплення Ісусом Єрихона через те, що він мусив увійти на його територію:

Вважаю, що це погано, бо араби — нечисті, а вступивши на землю нечистих, людина сама стає нечистою і ділить із ними їхнє прокляття.

Ще двоє інших засудили вчинене з тієї причини, що Ісус Навин знищив усе, зокрема тварин і майно, замість того, щоб залишити всю цю здобич ізраїльтянам:

Гадаю, Ісус учинив погано, бо міг зберегти тварин для себе та своїх людей.

Думаю, Ісус учинив