Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

Єдина проблема — її було недостатньо. Чарівливо вологий, чарівливо зелений запах звідусіль оточував її, але калюжка зникла, а спрага не втамувалась, а лише прокинулася. Тóму запаху, запаху тінистих джерел і старих прихованих криничок, вдалося те, що не вдалося навіть голосу Періжечка: підняти Джессі на ноги.

Вона піднялася, вхопившись за край умивальника. Лише на частку секунди зловила в дзеркалі відбиття восьмисот­річної жінки, що дивилася на неї, а тоді повернула кран, позначений літерою Х. Ринула свіжа вода — вся вода світу. Джессі спробувала знову тріумфально закричати, але спромоглася лише на хрипкий шурхотливий шепіт. Вона схилилася над умивальником, розкривала й закривала рот, наче рибина, кидалася в той моховитий парфум від джерела. Це також був той бляклий запах мінералів, що переслідував її всі роки, відколи батько розбестив її під час затемнення, але тепер з ним усе гаразд: тепер це був запах не страху чи сорому, а життя. Джессі вдихнула його, тоді радісно відкашлялася, підставляючи рот під струмінь води з крана. Вона хлебтала її, доки потужний, хоч і безболісний спазм не змусив виблювати все назад. Рідина повернулася після короткого візиту в шлунок усе ще холодною й забризкала дзеркало рожевими крапельками. Тоді Джессі кількома подихами віддихалась і спробувала знову.

З другого разу вода залишилася в шлунку.

33

Вода чарівним чином повернула її до тями, і коли Джессі востаннє закрутила кран і глянула в дзеркало, то відчула себе терпимим факсиміле людини — слабкої, стражденної й на непевних ногах… але все одно живої та свідомої. Вона подумала, що більше ніколи не відчує чогось настільки до дрожу приємного, як ті перші кілька ковтків холодної води з потужного струменя крана, і за все її життя лише перший оргазм міг дорівнятися до цієї миті. В обох випадках вона кілька коротких секунд була цілком підвладна клітинам і тканинам свого фізичного буття, свідомі думки стерто (але не саму свідомість), а результатом став екстаз. «Я цього ніколи не забуду», — подумала Джессі, знаючи, що вже забула, так само як забула чудовий медовий укол того першого оргазму, як тільки припинили іскрити нерви. Так, наче тіло зневажало пам’ять… або відмовилося від відповідальності за неї.

«Не зважай на це, Джессі, — мусиш спішити!»

«Може, вже досить джвиндіти на мене?» — відрізала Джессі.

З пораненого зап’ястка кров уже не те щоб юшила, але й не просто текла, а ліжко, яке вона побачила у дзеркалі ванної, було просто страшним — просочений кров’ю матрац і вимащене нею ж узголів’я. Джессі якось читала, що людина може втратити багато крові й нормально функціонувати, але як тільки втрата переходить певну межу, то наслідки налітають всі й одразу. А вона, мабуть, досягла в цьому нових висот.

Джессі відкрила шафку з ліками, глянула на коробку пластирів і видала хрипкий каркучий сміх. Око натрапило на коробочку максіпрокладок «Олвейз», що заховалася за юрбою пляшечок з парфумами, одеколонами й гелями після гоління. Дістаючи коробочку, Джессі перекинула кілька пляшечок, повітря наповнила нудотна суміш ароматів. Вона зірвала паперову обгортку з прокладки й наче товстим білим браслетом обгорнула нею зап’ясток. Майже одразу на білизні почали розквітати маки.

«Хто б міг подумати, що в дружині адвоката стільки крові вміщається?» — весело замислилася вона й знову каркнула сміхом. На верхній полиці стояв олов’яний ролик лейкопластиру «Ред Кросс». Джессі взяла його лівою рукою. Права наразі, здавалося, була спроможна лише на кровотечу й болючі завивання. І все одно Джессі глибоко її любила, та й чому б не любити? Коли на це була потреба, коли більше нічого іншого не залишилося, ця долоня вхопила останній ключ, вставила його в замок і повернула. Ні, вона зовсім нічого не має проти міс Правої.

«Це все ти, Джессі, — сказала Періжечок. — Ну тобто… ми всі — це ти. Ти ж розумієш, правда?»

Так. Вона це чудово розуміла.

Джессі скинула накривку клейкої стрічки й незграбно стискала ролик правою рукою, водночас лівою шукаючи кінець. Вона переклала ролик у ліву руку, кінець стрічки притиснула до імпровізованої пов’язки й кілька разів обкру­тила стрічку навколо зап’ястка, припасовуючи вже вогку прокладку наскільки можливо до розрізу на внут­рішньому боці зап’ястка. Зубами вона відірвала стрічку від ролика, трохи повагалась, а тоді зробила ще одну кілька­шарову пов’язку зі стрічки собі під правим ліктем. Джессі поняття не мала, чи буде хоч якась користь із такого саморобного джгута, але подумала, що гірше не стане.

Вона вдруге відірвала стрічку, а впускаючи змалілий ролик назад на стільницю, побачила на середній поличці шафки зелений флакон екседрину. Ще й без захисту від дітей, Богу дякувати. Джессі взяла флакон лівицею, тоді зубами зірвала білу пластмасову кришку. Запах пігулок аспірину був гострий, різкий, злегка оцтовий.

«Я взагалі не думаю, що це добра ідея, — занервувалася Господинька Берлінґейм. — Від аспірину кров розріджується, він сповільнює зсідання».

Найпевніше, це правда, але оголені нерви на тильному боці правої долоні вже вересканили, ніби пожежна сигналізація, і Джессі подумала, що як вона їх не вгамує, бодай трішки, то скоро качатиметься по підлозі, дзявкатиме на відображення на стелі. Вона закинула до рота дві пігулки екседрину, повагалася, закинула ще дві. Знову відкрутила кран, проковтнула ліки, тоді винувато глянула на імпровізовану пов’язку на зап’ястку. Червінь так і просочувалася крізь шари паперу, скоро Джессі зможе зняти прокладку й викрутити з неї кров, ніби гарячу червону воду. Жахливий образ… і тільки-но він сяйнув їй у голову, вона вже не могла його позбутися.

«Якщо ти тільки погіршила…» — страдницьки доклалася Господинька.

«Ой, та досить уже, — відповів голос Рут. Він звучав різко, але не без доброти. — Якщо я зараз відкинуся від крововтрати, то мені що, звинувачувати в цьому чотири аспіринки? Після того як я мало всю шкіру з руки не здерла, щоб узагалі вибратися з того ліжка? Та це просто сюр якийсь!»

Саме так. Зараз усе здавалося сюрреалізмом. От тільки це не зовсім правильне слово. Правильне слово…

— Гіперреалізм, — тихим голосом посмакувала слово.

Так, саме воно. Точно воно. Джессі обернулася, тож тепер була обличчям до одвірка ванної, і тут тривожно охнула. Та частина мозку, що слідкує за рівновагою, повідомила, що Джессі продовжує обертатися. На секунду вона уявила собі десятки Джессі, збіжну низку Джессі, що зображають арку її повороту, ніби кадри кіноплівки. Тривога посилилася, коли вона побачила, як золотаві промені світла з західного вікна набрали реальної текстури — стали схожі на зразки яскраво-жовтої зміїної шкіри. Порошинки, що кружляли в них, перетворилися на бризки діамантового зерна. Вона чула швидке слабке серцебиття, відчувала дух суміші крові і джерельної води. Відчувалося так, наче вона нюхає якусь давню мідну трубу.

«Я зараз відключуся».

«Ні, Джесс, не відключишся. Ти собі такого не можеш дозволити».

Мабуть, так, але вона була впевнена, що це все одно станеться. З цим вона нічого не була здатна вдіяти.

«Ні, здатна. І ти знаєш, що саме треба зробити».

Вона опустила