Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

— Чим скажете себе пригощати, Іване Івановичу? — запитав він. — Чи не зволите чашечку чаю?

— Ні, дуже дякую, — одказав Іван Іванович, уклонився й сів.

— Зробіть ласку, одну чашечку! — сказав знову суддя.

— Ні, спасибі. Дуже задоволений гостинністю вашою! — одказав Іван Іванович, уклонився й сів.

— Одну чашку, — мовив суддя знову.

— Ні, не завдавайте собі клопоту, Дем’яне Дем’яновичу! — На цім слові Іван Іванович уклонився та й сів.

— Чашечку?

— Ну, нехай уже по-вашому, хіба що чашечку! — промовив Іван Іванович і простяг руку до таці.

Господи Боже! яка ж то делікатність незмірна буває в людини! Не можна й сказати, яке приємне враження справляють такі от вчинки!

— Чи не зволите ще чашечку?

— Уклінно дякую, — одказав Іван Іванович, ставлячи на тацю чашечку догори дном та кланяючись.

— Зласкавтеся, Іване Івановичу!

— Не можу. Вельми вдячний. — І Іван Іванович уклонився й сів.

— Іване Івановичу! ради прязні нашої, одну чашечку!

— Ні, дуже вдячний за ваше угощання, — так промовивши, Іван Іванович уклонився і сів.

— Тільки чашечку! одну чашечку!

Іван Іванович простяг руку до таці і взяв чашку.

Бий тебе лихо! як то може, як добере способу, людина підтримати свою гідність!

— Я, Дем’яне Дем’яновичу, — казав Іван Іванович, допиваючи останній ковток, — я маю до вас нагальну справу: я подаю позов. — Тут Іван Іванович поставив чашку й добув з кишені списаний аркуш гербового паперу. Позов на ворога свого, на запеклого ворога.

— На кого ж то?

— На Івана Никифоровича Довгочхуна.

Це почувши, суддя трохи не впав зі стільця.

— Що ви кажете! — промовив він, сплеснувши руками, — Іване Івановичу! чи ви це?

— Самі бачите, що я.

— Господь з вами і всі святі! Як! ви, Іван Іванович, стали ворогом Івану Никифоровичу?! Чи то ж ваші уста це вимовили? скажіть ще раз! Та чи не сховався хто позад вас та замість вас говорить?..

— Що ж тут дивного. Я не можу на нього й дивитися; він учинив мені кривду смертельну, образив честь мою.

— Пресвята тройце! як же мені тепер запевнити матусю! А вона, старенька, щодня, скоро ми посваримось із сестрою, каже: «Ви, дітки, живете між собою, як собаки. Подивились би он на Івана Івановича та Івана Никифоровича. От уже друзі, так друзі! то ж то приятелі! то ж то шановні люди!» От тобі й приятелі! Розкажіть же, за що це? як?

— Це річ делікатна, Дем’яне Дем’яновичу! Словами того не можна розповісти. Звеліть краще прочитати прошеніє. Ось, беріть з цього краю, тут воно пристойніше.

— Прочитайте, Тарасе Тихоновичу! — сказав суддя, обернувшись до секретаря.

Тарас Тихонович узяв прошеніє і, висякавши носа тим способом, яким сякаються всі секретарі по повітових судах, тобто за допомогою двох пальців, почав читати:

— «Від дворянина Миргородського повіту і поміщика Івана Іванового сина Перерепенка прошеніє; а про що воно писане, тому йдуть пункти:

1) Відомий на весь світ своїми богопротивними, огидними, що всяку міру переступають, злобеззаконними вчинками, дворянин Іван Никифорів син Довгочхун, сього 1810 року іюля 7 дня заподіяв мені смертельну образу, що як персонально честі моєї стосується, так і задля упослідження та осоромлення чину мого й фамілії. Оний дворянин і сам до того на вигляд мерзенний, вдачу має лайливу і сповнений усяких блюзнірств та неподобної лайки!»

Тут читець трохи спинився, щоб знову висякати носа, а суддя побожно склав руки і тільки приказував сам до себе:

— Що за вправне перо! Господи Боже! як пише цей чоловік!

Іван Іванович просив читати далі, і Тарас Тихонович почав знову:

— «Оний дворянин, Іван Никифорів син Довгочхун, коли я прийшов до нього по-приятельському з дружньою розмовою, назвав мене привселюдно образливим та соромітним задля честі моєї іменням, а саме: гусаком, тоді як відомо всьому Миргородському повітові, що цією мерзотною твариною я ніколи ні в якому разі не іменувався і надалі іменуватись не маю наміру. А про мій рід дворянський доводить те, що в метричній книзі у церкві Трьох Святителів записано як день мого народження, так і коли мене в хрест уведено. Гусака ж, як відомо всім, хто хоч скільки-небудь знається на науках, ніяк не можна занести до метричної книги, гусак бо є не людина, а птиця, що вже кожному, навіть і не ученому в Семінарії, достеменно відомо. Та оний зловредний дворянин, все теє відаючи, не задля чого іншого, а тільки щоб учинити смертельну для мого чину та стану образу, облаяв мене оним гидотним словом.

2) Сей же самий непристойний та неподобний дворянин підняв руку до того на мою родову, яку я одержав після батька свого, що пробував у духовному стані, блаженної пам’яті Івана Онисійового сина Перерепенка, власність, тим, що проти всякого закону переніс саме перед мій ґанок хлів на гуси, що робилося не з яким іншим наміром, як тільки щоб збільшити образу, яку він мені заподіяв; той-бо хлів стояв досі на негіршому місці і досить ще був міцний. Та