Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

— Він бреше! — заволала Голланд, утрачаючи самовладання. Жмакаючи в кулаках довгі поли, кинулася сходами вниз. — Вони змовилися і все це вигадали. Обидва!

Голос їй зірвався.

— Ні. — Це слово важко зірвалося з моїх губ і луною відгукнулося в залі.

Я не збиралася втручатися, але не стрималася. Ніби сп’яніла від усього цього видовища. Від того, як достоту геніально все склалося.

— Вони не брешуть. Я теж там була.

Голланд повернулася до мене, вирячивши оскаженілі очі.

— Це все правда, — повторила я.

Зачулися вигуки: у дверях стояв задиханий служитель із затиснутою в дужих лапищах лампою. Закульгав на підвищення, поставив інструмент на стіл.

Голова Гільдії коштовностей Звуження взяла чашку і стукнула нею по столу. Я мимоволі зіщулилася, коли вона ще раз стукнула сильніше й витрусила з виробу один камінчик. Служитель запалив гнотика в лампі, голова гільдії скинула плащ і поклала камінчик на скло. Усі спостерігали, затамувавши дух.

Та крутнула камінь, аж скло скрипнуло, і стиснула зуби.

— Так і є, — підтвердила. — Фальшивка.

Навколо зчинився галас, кімната потонула в криках.

— Не може цього бути! — верещала Голланд. — Це все майстер! То він міг…

— Це ж у вас на складі зробили, хіба ні? — скинув брову Сент.

Голланд потрапила в безвихідне становище. Чесно зізнатися, звідки взялися ці вироби, означало втратити перстень через нелегальне замовлення фахівцеві, який не мав дозволу на таку роботу. Вона опинилася в пастці.

Тут усі члени ради зіп’ялися на ноги, одночасно волаючи одне на одного, у залі запанував суцільний хаос. Падіння фігури такого масштабу позначиться на всьому Безіменному морі.

Голланд опустилася на сходинку, зронивши

тремкі руки на коліна. Голова Гільдії коштовностей проминула повз неї, кинувши:

— Перстень ваш буде конфіскований. І якщо до заходу сонця не знайдеться Зола, дозвіл у вас також відберуть.

Голланд стягнула перстень і тицьнула їй у долоню.

— Ви не розумієте! Вони… Це все вони.

Голова гільдії, не слухаючи її, подала знак двом охоронцям. Ті ступили крок, зачекали, Голланд звелася на ноги й побрела повз них до виходу.

Знову застукав молоточок, закликаючи всіх до тиші. Його крутив у руках схвильований голова Хлібної гільдії.

— Боюся, нам доведеться зібратися іншим…

— Ні-ні, — перервав Сент, не рушаючи з місця. — Я маю ще одну справу.

— Нову справу? Тепер? — витріщився на нього голова.

— Саме так. — Батько витягнув із-за пазухи ще один аркуш. — Хочу подати запит на дозвіл торгувати в порту Бастіан.

Голос розкотився в тиші луною.

— Через свою доньку та її судно, що зветься «Жоржина».

Мені перехопило дух, кров немов застигла в жилах.

«Моя донька».

Ніколи в житті я ще не чула від нього цих слів.

Сент повернувся до мене, і ми зустрілися поглядами. Усі інші обличчя злилися в суцільну темну пляму, лишився тільки він. І я. І потужна буря, що вирувала між нами.

«Можливо, — подумала я, — він платить за те, що завинив? За те, чого не дотримався навіть після того, як я виконала всі його умови? Може, він вирішив не лишати за собою жодного боргу?»

Але ж ішлося про документ. А це слова. І не заради протоколу він назвав мене своєю донькою.

Я різко втягнула повітря. Горло саднило, сльози вже неможливо було стримати. Вони котилися по щоках, а я все дивилася на батька. І в його погляді щось спалахнуло, немов іскра, викресана кременем. Сила, певність, гордість.

Він сам віддавав зброю, яку нескладно повернути проти нього. Ба більше: він мене визнав.

— Визнається. — Із замріяності до реальності висмикнув лункий голос.

Капітан. Добувачка. Торговець. Сирота. Батько…

Донька.

Того ранку море було особливим.

Я стояла в кінці вулиці, позираючи на гавань Саґсай Голма. Ще було темно, але око помічало, як на хвилях витанцьовує блакить.

«Морського дракона» в порту не було. А над бортом іншого корабля на топенанті²³ висів матрос і зішкрібав із корпусу емблему Голланд. Щойно до інших портів Безіменного моря доходили новини, її слід зникав. Та коли Голланд піде, по ній лишиться порожнеча. І все це матиме тривалі наслідки.

На бруківці, десь біля краю моєї тіні, промалювався силует у довгому плащі. Якусь мить спостерігала, як поли того плаща полоще вітер, відтак звела погляд на постать.

Сент. Ретельно виголені високі вилиці, над ними сяють сині очі.

— Чаю?

— Охоче, — всміхнулася йому.

Ми пліч-о-пліч попрямували вулицею, і наші черевики вистукували бруківкою крок у крок. Ще ніколи ми з ним так не прогулювалися. Ніколи ще привселюдно не стояла обік нього, не йшла поруч — ми спілкувалися хіба на «Жайворі» чи в його кабінеті. Перехожі позирали на нас, і мені ставало цікаво: а чи помічають вони в мені щось від нього, а в ньому — щось від мене? Чи видно схожість між нами, яка виявляє, ким ми доводимося одне одному? Відчуття було дивним. І приємним.

Уперше в житті я не крилася, і батько також.

Сент зупинився перед вивіскою, яка оберталася

над входом у таверну, відчинив двері, і ми пірнули досередини.

Господар таверни підвівся з табурета, відірвався від своїх записів і щільніше затягнув зав’язки фартуха.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку, — повторив Сент і влаштувався за столиком біля найдальшого вікна. — Чаю, будь ласка.

Я сіла біля нього, розстібнулася й поставила лікті на стіл. Сент, примружившись, мовчки позирав у вікно, споглядав, як у склі бринить золотаве світло. Тепер він уже не схожий на незграбно напнуту пружину, як зазвичай раніше.

Нам принесли тарілку грінок, Сент узявся акуратно намазувати їх маслом.

Тиша між нами була розслаблена. Спокійна. У голові крутилися всі запитання, що хотілося йому поставити, і так хутко, що важко було відділити одне від одного. Ніколи не вдавалося вимовити їх уголос. І тут раптом здалося, що ставити їх і не потрібно. Раптом вони втратили свою значущість.

На столі