Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

— Але я шукаю добровольців. Просто не кажи їм, для чого. Не хочу, аби інші засмутились. Або почали змагатися за місця на борту.

— І ще дещо, — повела я далі. — Я хочу, аби ти запланував там місце для Баґхри. Їй не слід знову зустрічатися з Дарклінґом. Вона вже достатньо пережила.

— Звичайно, — погодився принц і додав: — Аліно, я досі вірю, що ми переможемо.

«Дуже рада, що принаймні хтось вірить», — пригнічено подумала я й розвернулася, щоб піти до палацу.

Після останньої військової наради Давидові знову вдалося вислизнути у мене з-під носа, тож загнати його в куток у майстернях Творців я змогла, знайшовши хвилинку аж наступного вечора. Згорблену постать хлопця я помітила над стосом креслень; його пальці були в чорнильних плямах.

Влаштувавшись на ослінчику поруч із ним, я відкашлялася. Давид підвів погляд, кліпаючи, наче сова. Він був такий блідий, що я бачила блакитну сітку вен у нього під шкірою, а на додачу його хтось кепсько підстриг.

«Напевно, це він власноруч», — вирішила я, подумки похитавши головою. Складно було повірити, що саме від цього хлопчини втратила спокій Женя.

Погляд Творця прикипів до мого нашийника. Він узявся гратися з дрібничками на столі, соваючи їх і викладаючи охайними рядками: компас, графітні олівці, пера і різнокольорові чорнильниці, шматочки скла і дзеркала, зварене вкруту яйце, яким він, за моїм припущенням, збирався повечеряти, та сторінка за сторінкою креслення і плани, змісту яких мені не вдавалося збагнути.

— Над чим працюєш? — поцікавилася я.

Хлопець знову кліпнув.

— Над посудом.

— А-а-а.

— Дзеркальні тарілки, — пояснив він, — у їхній основі лежить парабола.

— Як… цікаво, — вдалося мені витиснути з себе.

Давид почухав носа, залишивши на ньому велетенську синю пляму.

— Можливо, є спосіб примножити твою силу.

— Щось на кшталт люстерок у мене в рукавичках?

Я попросила Твердунів переробити їх. Із підтримкою двох підсилювачів вони мені, напевно, більше не були потрібні. Однак люстерка дозволяли мені сфокусувати світло, кидаючи тоненький, як голка, промінь, і в контролі, який вони дарували, було щось заспокійливе.

— Схоже, — погодився Давид. — Якщо я правильно здогадався, Розтин можна буде використати значно потужніше.

— А якщо ти помилився?

— Або не станеться нічого, або того, хто керуватиме ними, розірве на шматки.

— Звучить перспективно.

— Я теж так подумав, — без жодного натяку на гумор погодився хлопець і знову схилився до своєї роботи.

— Давиде, — озвалася я. Він налякано підвів погляд, наче вже й забув, що я поруч. — Я мушу запитати тебе про дещо.

Його погляд знову впав на нашийник і повернувся до робочого стола.

— Що ти можеш розповісти мені про Іллю Морозова?

Хлопець смикнувся й окинув поглядом майже порожнє приміщення. Більшість Творців ще вечеряли. Він, безсумнівно, нервувався, а може, навіть злякався.

Давид подивився на стіл, узяв компас, знову поклав його на місце. Нарешті прошепотів:

— Його називали «кістковалем».

Я здригнулася. Подумала про пальці й хребці на столах яточників у Крібірску.

— Чому? — запитала. — Через відкриті ним підсилювачі?

Давид здивовано подивився на мене.

— Він їх не відкрив. Він їх створив.

Мені не хотілося вірити почутому.

— Мєрзость?

Хлопець кивнув.

Так ось чому він глипнув на нашийник Морозова, коли Зоя запитала, чи володіли колись гриші такою силою. Морозов грався з тими ж силами, що й Дарклінґ. З магією. З поганню.

— Як? — перепитала я.

— Цього ніхто не знає, — зізнався Давид, знов озираючись через плече. — Після того як Чорний Єретик загинув, створивши Тіньову Зморшку, з укриття вийшов його син, аби очолити Другу армію. Він знищив усі щоденники Морозова.

Його син? Я знову зіткнулася з розумінням того, наскільки мало людей знали Дарклінґову таємницю. Чорний Єретик ніколи не помирав — завжди існував лише один Дарклінґ, єдиний могутній гриша, котрий поколіннями керував Другою армією, приховуючи свою справжню особистість. Наскільки мені було відомо, сина він не мав. І нізащо не знищив би таку дорогоцінну річ, як щоденники Морозова. На борту китобійного судна він сказав, що не всі книжки забороняють поєднувати підсилювачі. Можливо, Дарклінґ посилався на особисті щоденники Морозова.

— А чому його син ховався в укритті? — запитала я, бажаючи дізнатися, як Дарклінґові вдалося провернути таке шахрайство.

Цього разу Давид насупився, наче відповідь була очевидною.

— Чинний Дарклінґ і його нащадок ніколи не жили в Маленькому Палаці одночасно. Занадто високий ризик замовного вбивства.

— Розумію, — відповіла я. Звучало вірогідно, і я сумнівалася, що через сотні років хтось поставить цю історію під сумнів. Гриші щиро любили свої традиції, а Женя, однозначно, не перша Кравчиня на службі у Дарклінґа. — І навіщо ж він знищив щоденники?