Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

— Там були записи про досліди Морозова з підсилювачами. Чорний Єретик спробував повторити ці досліди, і все пішло цілковито не так.

У мене шкіра вкрилася сиротами.

— І в результаті з’явилася Зморшка.

Давид кивнув.

— Його син спалив усі щоденники й папери Морозова. Сказав, що вони занадто небезпечні, занадто вабитимуть будь-якого гришу. Саме тому я нічого не сказав на нараді. Я взагалі не мав знати про їхнє існування.

— А як дізнався?

Давид знову роззирнувся майже порожньою майстернею.

— Морозов був Творцем, можливо, першим і, безумовно, наймогутнішим. Він робив таке, про що й не мріяли інші до та після нього. — Хлопець покірно здвигнув плечима. — Для нас він справжній герой.

— А тобі відомо ще щось про створені ним підсилювачі?

Давид похитав головою:

— Подейкували, що є й інші, та олень — єдиний, про який я чув.

Можливо, Давид ніколи не бачив «Історії Санктія». Аппарат запевняв, що колись книжечку давали всім дітям-гришам, коли вони потрапляли до Маленького Палацу. Та це було дуже давно. Гриші вірили в Малу Науку, і я ніколи не чула, аби вони переймалися релігією. Дарклінґ назвав червону книжечку «забобонами». «Пропагандою для селюків». Вочевидь, Давид не встановив зв’язку між Сан-Іллею та Іллею Морозовим. Або мав що приховувати.

— Давиде, — повела далі я, — чому ти тут? Ти створив нашийник. Ти мусив знати про його плани.

Хлопець проковтнув клубок у горлі.

— Я знав, що він зможе контролювати тебе, що нашийник дозволить йому використовувати твою силу. Та я ніколи не думав, ніколи не вірив… всі ті люди… — Творець щосили намагався знайти потрібні слова. Нарешті він витягнув долоні в чорнильних плямах і промовив тоном, у якому чулося благання: — Я створюю речі. Я їх не знищую.

Мені хотілося думати, що він недооцінив Дарклінґову безжальність. Я припустилася тієї ж помилки. Але хлопець міг брехати або просто бути слабаком. «Що гірше? — поцікавився хрипкий голос у мене в голові. — Якщо він раз перекинувся до іншого табору, то може зробити це знову». Невже це голос Ніколаї? Чи Дарклінґа? А може, це просто частина мене, яка навчилася нікому не довіряти?..

— Удачі тобі з посудом, — сказала я, підводячись, щоб піти.

Давид згорбився над своїми паперами.

— Я не вірю в удачу.

«Ну й погано, — подумала я. — Вона нам точно знадобиться».

***

Із майстерень Творців я рушила прямісінько до бібліотеки, де провела майже цілу ніч. Це було справжнє випробування розчаруваннями. У переглянутих мною історіях про Гришу, де я шукала інформацію про Морозова, розповідалася лише найосновніша інформація, попри те що чоловік вважався найвидатнішим Твор­цем усіх часів. Він винайшов гришинську сталь, спосіб відливання незламного скла і сполуку для створення рідкого вогню, таку небезпечну, що формулу довелося знищити всього за дванадцять годин після відкриття. Однак усі згадки про підсилювачі чи кістковаля з текстів вилучили.

Це мене не зупинило, й наступного вечора я повернулася, щоб зануритися в релігійні тексти й будь-які згадки про Сан-Іллю, які мені вдалося знайти. Як і в інших легендах про Святих, історія його мучеництва пригнічувала жорстокістю: якось у полях за будинком перевернувся плуг. Зачувши крики, Сан-Ілля кинувся на допомогу, однак на місці знайшов лише чоловіка, котрий оплакував свого загиблого сина — хлопчикове тіло було розітнуте лезами, і земля аж намокла від крові. Ілля воскресив дитину, й селяни віддячили йому, закувавши в кайдани і кинувши до річки, де Святий потонув під вагою ланцюгів.

Деталі були недолуго туманними. Іноді Іллю описували як селянина, іноді — як каменяра чи теслю. У нього були дві доньки, або один син, або взагалі не було дітей. Сотні сіл боролися за честь називатися місцем його мученицької смерті. А ще була невеличка проблема зі створеними ним дивами. Я без проблем готова була повірити, що Сан-Ілля був Цілителем-Корпуснійцем, але Іллю Морозова вважали Творцем. А що, як це дві різні людини?

Уночі кімнату під скляним куполом освітлювали гасові лампи, а всередині панувала така тиша, що я чула власне дихання. Обклавшись книжками на самоті в півтемряві, складно було не почуватися приголомшеною. Однак бібліотека була моєю найбільшою надією, тож я не здавалася. Одного вечора там мене знайшов Толя — я скрутилася в улюбленому кріслі і з зусиллями продиралася через написаний древньоравканською текст.

— Тобі не слід приходити сюди вночі без когось із нас, — похмуро мовив хлопець.

Я позіхнула й потяглася. Мабуть, найбільшу небезпеку тут становила полиця, яка могла впасти мені на голову, та я занадто стомилася, щоб сперечатися.

— Цього більше не буде, — пообіцяла я.

— Що це? — поцікавився Толя, нахиляючись, щоб краще роздивитися книжку в мене на колінах. Він був такий велетенський, що здавалося, наче до мого навчання приєднався ведмідь.

— Точно не знаю. Я побачила в змісті ім’я Іллі, тож обрала цю книжку, але нічого не можу збагнути.

— Це список титулів.

— Ти можеш її прочитати? — здивувалася я.

— Ми виросли в церкві, — повідомив він, кидаючи погляд на сторінку.

Я подивилася на хлопця. Чимало дітей виховувалися в релігійних сім’ях, але це не означає, що вони можуть читати літургійні равканські тексти.

— І що там написано?

Толя пробігся пальцем по словах під іменем Іллі. Його велетенські руки були вкриті рубцями. Під рукавом із грубої вовни я помітила краєчок татуювання.

— Небагато, — пояснив він. — Сан-Ілля Любий, Сан-Ілля Дорогоцінний. Утім, тут перелічуються кілька містечок, місць, де він