Читати книгу - "П'ята Саллі"

Я знала, що Роджер кохає мене. А частина мене кохала його ще з першого дня в кабінеті. Байдуже, що він назвав це психологічним перенесенням. Я б показала йому, що все набагато серйозніше. Він змінився за ці кілька місяців. Став теплішим, уважнішим.

Побачивши матір, яка тягнула за собою двох дітей, я раптом зрозуміла, що я й сама змінилась. Я не думала про власних дітей ще з часу останнього дзвінка Ларрі. Це мене стурбувало. Час. Як вузлувата еластична стрічка. Деякі дні розтягувалися на віки. Інші — навіть цілими тижнями просто зникали, і все викривлювалося та плуталось. Та як я могла забути про Пата і Пенні? Я подумала, що мені справді варто з ними побачитися. Несподіваний візит. Але це не спрацює. У мене було дещо невиразне уявлення про те, що я турбувала Ларрі телефонними дзвінками, про які я нічого не пам’ятала. Я й досі любила та хотіла Ларрі. Ні, стоп. Я не любила його і точно не хотіла. Що це? Я зупинилася біля Рокфеллерського центру та сіла на одну з лавок. Частина мене любила його, бо він одружився зі мною та забрав з жахливого місця, яке я називала домом. Але це не було кохання. То була залежність. З Роджером у мене те саме?

Я знайшла у телефонну будку та понишпорила в сумочці у пошуках дріб’язку. Зателефонувала, і після трьох гудків відповіла Анна.

— Не вішай слухавку, — сказала я. — Це Саллі.

— О Господи! — сказала вона. — Тільки не знову.

— Послухай, Анно. Я змінилась. Я дзвоню, щоб вибачитися перед тобою та Ларрі за весь клопіт, який я вам завдала. Усвідомлюю, якими ви були терплячими, але обіцяю, що більше вас не потурбую. Я відвідувала терапію в одного лікаря і, думаю, зцілилась. То було не божевілля, нічого такого. Це те, про що, я впевнена, ти десь читала або бачила по телевізору, стан, що називається множинною особистістю. У мене таке було. І в мене були проблеми через моїх інших людей. Більшість часу я зовсім не пам’ятала, що робила.

— Саллі?

То був голос Ларрі. Він, мабуть, взяв паралельний телефон.

— Так, ціла та неподільна Саллі цього разу, яка повністю контролює свої вчинки. Я повернула собі більшу частину пам’яті та…

— У тебе голос змінився, — сказав він.

— Це ще один її трюк, — докинула Анна.

— Я не звинувачую тебе в таких підозрах, — сказала я, — але ти мусиш зрозуміти, що раніше я насправді була кількома іншими людьми. Коли-небудь, можливо, я зможу до вас навідатися та все пояснити. Та більше за все я б хотіла, щоб Пат та Пенні знали про це, щоб зрозуміли, чому все було так, як було. Якби вони усвідомили, що я насправді люблю їх та ніколи не хотіла їх скривдити, я була б рада.

— Гарна історія, — сказала Анна.

— Хвилинку, — сказав Ларрі. — Саллі, це тебе справді втішить?

— Клянуся.

— Але ти захочеш їх забрати, правда?

— Я збрешу, якщо скажу ні. Та зараз я розумію, що для них це не найкращий варіант. Їм потрібен постійний дім, і я знаю, що ви з Анною виховуєте їх з любов’ю.

— Що ж, — сказав Ларрі, — я думав, ти телефонувала, щоб привітати їх з днем народження. Якщо ти хочеш…

— Я забула! — зойкнула я. — Ой Божечки, Ларрі, я зовсім забула. Це сьогодні? Ні, зачекай. Завтра.

— Завтра у них буде невеличке свято о першій. Якщо хочеш прийти, думаю, це було б непогано.

— Ой, дякую тобі, Ларрі. Я матиму час купити їм подарунки. І вам не варто турбуватися. Ніяких проблем не буде. Я тепер цілком себе контролюю.

Я повісила слухавку та швидко попрямувала в бік Шостої авеню, думаючи, якби ж знати, що вони вже мають, що їм треба та чого б вони хотіли. Я так мало про них знала. Було важко визнати, що мої власні діти були для мене чужими. Я настільки занурилась у власні проблеми, що ніколи насправді не бачила, як вони дорослішають.

Я тинялася магазинами, намагаючись підібрати речі, які вони їм довго послужать і матимуть якесь особливе значення. Спочатку я думала про шаховий набір з ебоніту та слонової кістки й інкрустованою шахівницею для Пата, але потім усвідомила, що навіть не пам’ятаю, чи взагалі колись вчила його грати в шахи. О Боже, я навіть не була певна, що знаю, скільки їм років. Стоп. Я могла вирахувати. За рік після того, як я закінчила школу, мені, мабуть, було дев’ятнадцять. Чи вісімнадцять? Ні, дев’ятнадцять. Отже, двійнятам по одинадцять. Ні, завтра буде їхній десятий день народження. Ну, якщо мені двадцять дев’ять… Чи двадцять вісім? Я залізла в сумочку, відчайдушно намагаючись знайти свої водійські права. А тоді безсило сперлася на прилавок. Мені було двадцять дев’ять, а двійнятам — десять. Та мене лякало саме усвідомлення того, наскільки великими були прогалини в моїй пам’яті.

Нарешті я вибрала набір олійних фарб для Пенні та фотоапарат для Пата, і ще два сучасні романи. Запакувала їх у подарунковий папір, а тоді повернулася в квартиру, щоб рано повечеряти та приготуватися до зустрічі зі своїми дітьми та колишнім чоловіком.

* * *

В автобусі до Енґлвуда мене турбувало почуття дежавю. Хоча я й запевняла себе, що ніколи раніше не відвідувала цей новий будинок Ларрі, а також ніколи не бачилася з його дружиною Анною, я уявляла собі гидотний жовто-червоний різнорівневий сучасний будинок в стилі ранчо, з чотирма римськими колонами та копією газового ліхтаря дев’ятнадцятого століття на газоні.

Я прибула та була вражена, коли побачила, що він саме такий, яким я собі його й уявляла. Це не могло бути дежавю. Я, очевидно, вже тут бувала. Глибоко сховане в моїй пам’яті, тепер воно розгорнулося, наче коли океан змиває шари піску з пляжу та показує вибілений скелет якоїсь морської істоти.

Я була впевнена, що ніколи раніше тут не була, та в голові промайнув образ поліцейського в побитому «Мерседесі». Будинок, погоня за автомобілем, поліцейський.

Я швидко затулила скелет у мізках, хоча обриси залишилися на видноті, ніби піщані скульптури.

Доки я прямувала під’їзною доріжкою, з будинку вийшла Анна, щоб привітати мене. Я була вражена від того, якою вона була дрібною та які мала круглі очі.