Читати книгу - "Їсти Молитися Кохати, Даррелл"

кажуть, я мушу бути цілителем. Свою душу я маю віддати Богові. І для цього мені треба шість днів постувати, уявляєш? Ні їжі, ні води. Це важко. Я так мучився. Ішов удосвіта на рисові поля, сідав, роззявляв рота і хапав вологу з повітря. Яке це слово: вода у повітрі вдосвіта на рисових полях? Роса? Так. Роса. Всі шість днів я їв саму лише росу. На п’ятий день я зомлів. Скрізь усе було жовте. Ні, не жовте, — золоте. Все золоте довкола мене і всередині теж. Дуже щасливий. Тепер я розумію, що золоте — це Бог, і він теж усередині мене. Бог і те, що в мені — одне й те ж.

Тому тепер я мушу бути цілителем. Тепер я мушу вивчати книжки з медицини, які успадкував від прадіда. Вони не з паперу, а з пальмового листя. Вони звуться лонтар. Це як балійська медична енциклопедія. Я мусів вивчити всі рослини, що ростуть на Балі. Це непросто. Але я всі вивчив. Одну по одній. Я знаю, як допомогти людям з різними проблемами. Одне, коли хвороба фізична. Я тоді лікую зіллями. Інша річ, коли вся сім’я хвора, коли у сім’ї чвари. Я допомагаю тут гармонією, магічними малюнками, а ще — розмовами. Поставте магічний малюнок у домі й не буде більше сварок. Іноді люди хворіють від любові, не можуть знайти пари. У балійців, як і в людей із Заходу, теж багато клопотів із любов’ю, складно знайти належну людину. Любовні хвороби я лікую мантрою і магічними малюнками, що притягують любов. Я знаю і чорну магію, щоб знімати з людей вроки. Мій магічний малюнок треба просто принести в дім, і разом із ним прийде добра енергія.

Я трохи художник, мені подобається малювати, коли є час, продаю картини в галереї. Мої малюнки завжди про одне й те ж — про рай, який колись був на Балі, може тисячу років тому. Я малюю джунглі, тварин, жінок із отим-о… Як воно зветься? Ага, груди. Жінок із грудьми. Важко мені знайти час для малювання через цілительство, але я мушу бути цілителем. Це моя робота. Покликання. Мушу допомагати людям, інакше Бог на мене розгнівається. Приймаю пологи, відправляю похорони, проводжу весільні обряди, церемонії обточування зубів. Іноді прокидаюсь о третій ранку і малюю при світлі електричної лампочки — це єдиний час, коли я можу малювати для себе. Я люблю цей час доби, тоді добре малюється.

Я творю справжню магію. Це не фокуси. Я завжди кажу правду, навіть якщо це погані новини. Мушу робити добро, інакше горітиму в пеклі. Я розмовляю балійською, індонезійською, трохи японською, трохи англійською. І навіть голландською. Під час війни тут було багато голландців. Тепер багато людей із Заходу, всі говорять англійською. Моя голландська — як ти там казала? Якого слова ти мене вчора навчила? Заіржавіла? Так — заіржавіла. Моя голландська заіржавіла. Ось.

Я належу до четвертої касти. Це дуже низька каста, нарівні з землеробами. Але я бачив багатьох людей із першої касти, то вони не розумніші за мене. Мене звуть Кетут Лієр. Лієром мене назвав мій дід, коли я був іще зовсім маленький. Воно означає «яскраве світло». Я — яскраве світло».

 

79

 

На Балі в мене купа вільного часу, аж самій не віриться. Все, що я маю зробити — це поїхати до Кетута Лієра і провести з ним декілька пообідніх годин. І це важко назвати обов’язком. Решту дня я роблю різні дурниці. Щоранку годину медитую за допомогою техніки, якої навчила мене моя гуру. Ще годину медитую щовечора за методикою Кетута (сиджу і всміхаюся). Між двома медитаціями я багато гуляю, катаюся на велосипеді, розмовляю з людьми, смакую їжу. Я знайшла маленьку бібліотеку в містечку, де можна позичати книжки, записалася туди і тепер великий солодкий шмат свого життя читаю в саду. Після напруженого графіка в ашрамі й навіть після декадентського вештання Італією і поїдання там усього, що бачила, це новий радикально спокійний і безподієвий епізод мого життя. У мене стільки вільного часу, що я можу вимірювати його метричними тоннами.

Щоразу, коли я йду з готелю, Маріо та решта працівників на рецепції цікавляться, куди я зібралася, а щоразу, коли повертаюся, запитують, де була. Я просто бачу, як вони у своїх шухлядах зберігають маленькі карти, де весь час позначають місце перебування всіх небайдужих їм людей лише задля того, щоб переконатися: бджолиний вулик працює справно.

Вечорами я виїжджаю велосипедом високо в гори через акри рисових терас на північ від Убуда і милуюся розкішними зеленими краєвидами. Споглядаю рожеві хмари, що відбиваються у застиглій воді рисових озер. Здається, ніби існує два неба: одне вгорі — для богів, а друге — внизу, в болоті — для нас, простих смертних.

Якось я поїхала в заповідник із чаплями, де на вході мене зустріла непривітна вивіска «Чапель можна побачити тут», але того дня їх там не було, були самі качки, тож я подивилася трохи на качок, а потім гайнула у сусіднє село. Їхала повз чоловіків, жінок, дітей, курей, собак, і всі вони, у свій власний спосіб, були зайняті роботою, але не аж так, щоб проґавити нагоду зі мною привітатися.

Зо два дні тому я помітила вивіску на вершині чудесного лісистого пагорба: «Здаємо в оренду будинок із кухнею та вишуканим дизайном». Всесвіт прихильний до мене, тому вже за три дні я переїхала в цей будинок. Маріо допоміг мені перебиратися, а всі його друзі у готелі проводжали мене зі сльозами на очах.

Мій новий будинок розташований на тихій вулиці й з усіх боків оточений рисовими полями. Це невеличкий котедж, геть обвитий плющем. Його власниця англійка, але вона все літо буде в Лондоні, тому я проникаю до помешкання і посідаю її місце у цьому чарівному просторі. Тут є яскрава червона кухня, ставочок із золотими рибками, тераса, викладена мармуром, душ просто неба з блискучою мозаїкою. І поки я мию голову, можу спостерігати, як чаплі в’ють гнізда на пальмах. Вузькі таємні стежки ведуть через фантастично чарівний сад. Тут є садівник, тому все, що від мене вимагається, це милуватися квітами. Я не знаю назви жодної з цих неймовірних екваторіальних рослин, тому сама вигадую для них імена. А чом би й ні? Хіба це не мій Едем? Невдовзі я по-новому назвала всі рослини навколо — нарцисове дерево, капустяна пальма, трава «вечірня сукня», спіралька-зазнайка, квітка-балерина, меланхолійна лоза і дивовижна рожева орхідея, яку я охрестила «перший потиск дитячої руки». Просто неймовірно, скільки тут пишної, надмірної, поза край первозданної краси. Папайю та банани я можу зривати просто з вікна своєї спальні. Тут живе кіт, який стає до мене дуже люб’язний рівно за півгодини до того, як маю його погодувати, а решту часу він лише стогне, ніби його мучать спогади про в’єтнамську війну. Дивно, але мене це не дратує. Мене взагалі ніщо зараз не дратує. Я навіть не можу уявити чи пригадати, як це воно: бути незадоволеною життям.

Звуковий всесвіт Балі теж вражає. Вечорами тут грає оркестр цвіркунів, у якому жаби тримають басову партію. Глупої ночі собаки завивають про те, що їх ніхто не розуміє.