Читати книгу - "Інтернат"

— Не смішно, — реагує чоловік.

— Не смішно, — погоджується Пашка. — Але заперечте.

+

Проїжджаємо блокпост на трасі, що веде з міста. Здалеку горять вогні станції. Військові миттю впізнають швидку: видно, вона тут не вперше проїжджає. Кивають водієві. Демонстративно відвертаються від Пітера.

— Ми вас до мотелю підкинемо, — сухо говорить він Пашці.

— Дякую, — так само сухо дякує Пашка.

Далі не говорять. Водій вмикає радіо, ловить шум.

Біля мотелю купа техніки, військові бігають від транспорту до транспорту. Розглядають їхню швидку, але помічають Пітера, втрачають інтерес. Водій пригальмовує, проте двигун не вимикає, думає під’їхати ближче. Всі сидять, чекають, мовчать.

— Вчора тут жінку взяли, — не витримує водій. — Специ приїжджали. Виявилось, інформацію зливала на той бік.

— Хто така? — ліниво питає Пітер.

— Офіціантка.

Пітер гмикає.

— А як звати? — раптом запитує Пашка.

— Кого? — не розуміє водій.

— Офіціантку, — пояснює Пашка. — Анна?

— Ні, — розгублено заперечує водій. — Не Анна. Точно не Анна. А шо?

— Нічого, — відповідає Пашка. — Вилізай, — говорить мені. — Пішли додому.

На прощання Пашка глухо причиняє за собою дверцята швидкої. Але не встигаємо ми відійти, як Пітер теж вистрибує на вулицю.

— Учителю! — кричить. — Чекай.

Пашка за інерцією робить кілька кроків, але спиняється. Стоїть, мовчить. Пітер підходить, мерзлякувато потирає руки, ніби не знає, куди їх подіти.

— Тобі пароль сказати? — питає.

— Який пароль?

— Ніч надворі, — пояснює Пітер. — Куди ви підете без пароля? Це ж до першого патруля.

— Та не треба нам пароль, — каже Пашка. — Але спасибі, — додає, подумавши.

— Ти не ображайся, — говорить Пітер і якось невміло соває Пашці свою замерзлу долоню.

Пашка стискає її своєю. Стоять, не знають, що робити. Пітер так само невміло витягає свою долоню з Пашчиної, ховає руки в кишені.

— Мабуть, думаєш, що я мудак, — говорить. — Не треба, не думай. Ти ж про мене нічого не знаєш. Добре?

— Добре, — погоджується Пашка й посміхається.

Але про мудака не заперечує.

— Шо ти з ним так? — питаю в Пашки, відійшовши.

— Так а як із ним іще? — дивується Пашка. — Йому справді ніхто нецікавий. І ми нецікаві. Він поїде, ми залишимось. Ось і все.

+

Дорогою знову починається дощ. Хоча на нього вже не звертаєш уваги. Хочеться чимшвидше додому. Час від часу пробивається зв’язок. Телефонує мама. Говорить спокійно, ніби все гаразд і нічого не сталось, попереджає, що завтра повернеться. Я їй теж відповідаю спокійно. Справді, нічого не сталось. Паша зідзвонюється з дідом, каже, що скоро будемо, питає, що купити. Таке враження, що ми на вилазку ходили, а тепер ось повертаємося додому — втомлені, брудні, пропахлі димом. Чим ближче до станції, тим більше військових на вулиці. Повз нас, у бік міста, проїздить ціла колона важкої техніки. Очевидно, з вокзалу, щойно вивантажились. Військові зосереджені, спокійні. Ніхто не кричить. Ніхто нікого не сварить. Усі готуються до війни, яка триває далі. Кожен планує вижити, думає повернутися. Всім хочеться повернутись додому, всі люблять повертатись. Я ось теж люблю повертатись на станцію, люблю рахувати будинки, впізнавати сусідів на зупинці, чекати, коли з-за рогу з’явиться наш дім, схожий на половинку чорного хліба. На деревах довкола зупинки сидять птахи. Цілі зграї. Сонні, мокрі, нерухомі. Так, ніби чекають на автобус. Можливо, прилетіли з міста, ближче до своїх, почуваються тут безпечніше.

Залита дощем вулиця, чорні вікна, низьке небо. Біля зупинки я помічаю коробку. Звідти щось тихо попискує.

— Пашка, — кричу, — чекай.

Двоє цуценят. Руді, плямисті. Одне вже захололо. Друге теж зараз помре.

— Давай заберемо, — кажу Пашці.

— Та ну, — відповідає той. — Дід кричати буде.

— Покричить і звикне, — говорю.

— Та залиш його, — просить Пашка. — Все одно здохне.

— Залишу — точно здохне, — не погоджуюсь я, беру його обережно на руки, ховаю за пазуху.

Цуценя відразу ж мочиться, просто на мій светр. Але заспокоюється, не пищить. Ну й добре, думаю.

— Померло? — питає Пашка, вже з цікавістю.

— Чорта з два, — відповідаю. — Виросте — всіх порве. Пашка скептично сміється. Завертаємо за ріг. Наші вікна світяться рівним телевізійним світлом.

Вдома пахне свіжими простирадлами.

Літературно-художнє видання

Сергій Жадан

ІНТЕРНАТ

Роман

Відповідальний редактор Євгенія Лопата

Літературний редактор Олександр Бойченко

Коректори Марина Гетманець, Петро Коробчук

Обкладинка Олени Гудими

Макет Альони Олійник

Видавництво «Меридіан Черновіц»

[email protected]

Свідоцтво про державну реєстрацію

ДК № 5273 від 26.12.2016 р.

Офіційний дистриб’ютор

Видавництво «Книги — ХХІ»

Адреса для листування:

а/с 274, м. Чернівці, 58032, Україна

тел.: +380 (372) 586021, моб. +380 (98) 7150181

[email protected]

books-xxi.com.ua