Читати книгу - "Захоплення темного серця, Зоя Кіт"

Максим гнав по дорозі, його пальці стискали кермо до хрусту, а в грудях палахкотіла лють — на Зоряну, на Олесю, на себе самого. Машина ричала, стрілка спідометра тремтіла за сотню, асфальт миготів під колесами сірою смугою. Він їхав до будинку Олесі, його серце гупало від страху, що вона не дійшла, і від злості, що все пішло шкереберть. Що сказати? Правду? Що Зоряна підставила їх із тими фото? Але ні, він не міг — не через слабкість, Зоряна ж колись прикрила його в аварії, мовчала, коли могла здати, і тепер він тримав язик за зубами, хоч це й пекло його зсередини. На повороті машину занесло — він ледь не врізався в стовп, шини завищали, адреналін ударив у скроні. “Дідько!” — гаркнув він, кулак гупнув по керму, але газ не відпустив.

Сонце сідало, заливаючи небо кривавим світлом, а Максим усе прокручував її сльози, її крик, паніка й гнів душили його, як зашморг. Він уявляв її в тій сірій “Ладі” з незнайомцем, і від цього руки тремтіли, а подих ставав уривчастим.

Коли він загальмував біля будинку Олесі — старого багатоповерхового будинку з потрісканим фасадом, — його горло пересохло, а серце калатало, як барабан. Максим вискочив із машини, двері грюкнули за ним, і він рвонув до під’їзду. Піднявшись на потрібний поверх, постукав у двері — різко, нетерпляче. Тиша. Він гупнув ще раз, сильніше, його кулак затремтів від напруги. Нарешті двері прочинилися, і на порозі з’явилася мати Олесі — літня жінка в домашньому халаті, із темним волоссям, лише з кількома сивими нитками, її очі звузилися від здивування.

— Максиме? — її голос був слабким, але теплим. — А де Олеся?

Він завмер, паніка стиснула легені. “Її немає,” — промайнуло в голові, і він ледве стримав тремтіння в голосі.

— Я… — почав він, але слова застрягли. Він кашлянув, змусив себе всміхнутися. — Вона поїхала раніше, забула телефон. Хотів перевірити, чи вона вже тут.

Жінка нахмурила брови, її рука стиснула край халата.

— Як це поїхала? — спитала вона, голос затремтів. — А ти де був? У вас там щось сталося?

Максим стиснув кулаки, його усмішка стала натягнутою.

— Та ні, усе нормально, — відповів він, тон вийшов різким, але він швидко поправився. — Просто поспішила додому, а я затримався. Не переживайте, я її знайду.

Вона видихнула, її плечі опустилися, ніби повірила.

— Ну, добре, — промовила вона тихо. — Як побачиш, скажи, щоб дала знати, що жива-здорова. А то я хвилююся, коли її довго немає.

— Обов’язково, — відповів він, голос глухий. Він розвернувся й пішов, відчуваючи, як її погляд пече йому спину.

На вулиці сутінки густішали, повітря стало важким, а Максим стояв біля машини, його руки тремтіли. “Де вона?” — гуділо в голові, страх і злість спліталися в тугий вузол. Він не знав, що робити, куди їхати, як її знайти. Пальці дістали телефон, і він набрав номер Сашка — колишнього однокласника, що працював у поліції. Сигнал гудів довго, але той нарешті відповів.

— Макс? — голос Сашка був хрипким, ніби спросоння. — Що стряслось?

— Сашко, мені потрібна допомога, — випалив Максим, слова падали швидко. — Олеся сіла в якусь машину, не таксі, я не знаю, де вона. Можете її знайти?

Сашко зітхнув, його тон став сухим.

— Скільки часу минуло? — спитав він.

— Година, може трохи більше, — відповів Максим, голос тремтів.

— Макс, ти ж знаєш, як це працює, — сказав Сашко повільно, але твердо. — Менше доби — ніхто шукати не буде. Вона сама сіла, так? Добровільно?

— Так, але… — почав Максим, але Сашко перебив.

— Нема “але”. Нема заяви, нема підстав. Якщо щось серйозне — дзвони ще раз, але поки чекай. Вибач, старий.

Максим стиснув телефон, щелепа затремтіла від злості.

— Дякую, — процідив він крізь зуби й скинув дзвінок.

Він сів у машину, руки гуділи від напруги, а в голові вирувало: “Де вона? Що, як із нею щось сталося?” Злість на Зоряну пекла, але під нею ховалася провина — за те, що не зупинив, не пояснив, не зізнався. Він завів двигун і поїхав до своєї квартири — єдиного місця, де міг хоч трохи зібратися з думками. Дорога миготіла вогнями, але він бачив лише її обличчя — заплакані очі, той момент, коли вона зникла.

Коли він під’їхав до свого будинку, його серце зупинилося — біля входу стояла Олеся. Заплакана, у тій короткій червоній сукні, її плечі тремтіли, руки обіймали себе, ніби рятуючи від холоду. Охоронець — кремезний мужик із сивим вусом — стояв поруч, його погляд хтиво ковзав по її ногах, а губи кривилися в ледь помітній усмішці. Максим вискочив із машини, двері грюкнули, і він підлетів до неї, руки обхопили її в міцних обіймах.

— Олесю, ти тут, — видихнув він, голос тремтів від полегшення. — Я думав… я не знав…

Вона не відштовхнула, її тіло розслабилося в його руках, хоч сльози все ще блищали на щоках. Її голос був тихим, слабким, коли вона підняла погляд.

— Може, ми пройдемо до тебе? — сказала вона, слова ледь пробилися крізь схлипи.

Він закивав, голова рухалася швидко.

— Так, ходімо, — відповів він, рука стиснула її долоню.

Охоронець відвернувся, його хтива усмішка згасла, коли вони рушили до під’їзду. Двері тихо клацнули за ними, і тиша накрила їх.