Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

Через кілька хвилин у двері постукали. Альфред відчинив двері й завмер у здивуванні, це була королева Мартіна.

— Ваша Величносте.

— Що сталося? Ви посварилися?

— Ні, в Ізабелли кошмар, не можу розбудити.

Королева швидко зайшла і подивилася спочатку на мене, потім на Альфреда.

— Це вона тебе уві сні роздряпала?

— Так, намагався її розбудити. Обережно, вона сильно брикається.

Королева обережно сіла на край ліжка і тихо покликала мене.

— Ізабелло, донечко, пора прокидатися, — метання припинилися, але я не прокинулася, — Ізочко, пора вставати.

Я розплющила очі й різко сіла на ліжку. Королева обійняла мене і погладила по голові та спині.

— Маленька моя дівчинка.

Я тільки тепер зрозуміла, що це не мама, і розплакалася. Тихі сльози переросли в схлипи, і я розуміла, що зараз розревуся в голос. Відпустила Мартіну і лягла на ліжко, обняла подушку.

— Ізо, маленька моя, давай допоможу заспокоїтися.

Я відкотилася від неї на інший бік ліжка й уткнулася обличчям у подушку. Альфред сів поруч зі мною, ласкаво погладив по голові.

— Що тобі снилося?

— Урси полювали на мене. Ще Ірка снилася, і деякі люди зі школи. Ми всі були на тій планеті. Я не знала, як врятуватися. А потім мені здавалося, я почула маму. На мить повірила, що розплющу очі, а вони з батьком сидять поруч і будять мене до школи.

У нашу каюту зайшов доктор із Марком. На Альфреда подивилися здивовано, тому що я його сильно подряпала. Лікар підійшов ближче, відігнав Альфреда від мене і запитав:

— Що сталося? Ти чого хлопця подряпала?

— Вибач, — сказала я Альфреду, — мені кошмар снився.

— Ще в неї істерика, — сказала сумно королева, — місяць не минув безслідно, ще пустила тебе назад на ту планету.

— Швидше за все це наслідки травми, — сказав лікар, — підсвідомість часом грає з нами злий жарт. Можу, звісно, дати заспокійливого, але не відомо, як воно на вас вплине. Раджу додати побільше позитивних подій і моментів у своє життя. Щоб вони перекрили числом усе, що турбує вас.

— А можете його полікувати?

— Звісно, пішли красень відійдемо.

Мартіна сіла поруч зі мною, поправила ковдру і погладила по голові.

— Вибачте, — сказала я тихо.

— І ти мені пробач, я не хотіла тебе поранити.

— Ви хоча б вирвали мене з цього кошмару, решта вже не важливо. Головне у вас вийшло. Тому що, дивлячись на Альфреда, розумію, що в нього не вийшло.

— Ну, просто в нього ще немає дітей, і він не знає, як треба кликати. Якщо людину ласкаво покликати, як її батьки в дитинстві будили, допомагає прокинутися від будь—якого кошмару.

— Це тільки для тих, кого так будили, лагідно, — сказав Альфред сумно, — нас із братом будив голос командира, і він був далекий від лагідних слів.

— Сподіваюся, своїх дітей ти будеш лагідно будити, — весело сказала Мартіна і поцілувала мене в лоб, — відпочивай, ти занадто бліда.

— Мене трохи нудить і голова розколюється.

— Знеболювальне приймала, — запитав лікар, заліковуючи подряпини Альфреда.

— Так. А відчуття як отруїлася.

— Полежи поки що просто, я твого ненаглядного полікую, це ж треба так сполосувати його.

Почувся звук вхідного дзвінка на планшеті. Королева взяла його і сказала:

— Марку, можеш пароль ввести від вашої мережі, а то не дає на дзвінок відповісти?

Військовий подивився, що на екрані застигла фотографія Антуана, і з цікавістю подивився на мене. Потім задумався і сказав:

— Чому він вам телефонує?

— Мабуть, на Афон прилетів, я запитувала, як він долетів.

По обличчю військового було видно, що він не розуміє зв'язку.

— Антуан керує компанією мого батька, він є її генеральним директором. І по суті моїм наставником.

— Якої компанії? Вибачте, ви Ізабелла Норіх? Вибачте, здається, у мене тільки зараз все склалося в голові. Ви Ізабелла Норіх і ви ж привид?

— Ну, так. Можна я йому відповім, а то переживатиме. Він через мене вже нанервувався за останній час.

— Так, у новинах вас регулярно ховають.

— Угу, головне щоразу воскрешають.

Марк ввів пароль і передав планшет, відповіла Антуану.

— Ну нарешті! Зачекай, я що розбудив тебе?

— Ні, просто зараз не найкращий момент для спілкування.

— Я вас перервав.

— Ні! — вигукнула я і зрозуміла, що це логічно і соромно, потім тихіше додала. — Просто в мене голова розколюється, і я хочу ще відпочити.

— Ізо, що сталося? У тебе голова ніколи не боліла.