Читати книгу - "Новендіалія"

— А це що за штука? — здивовано блимнув Лука, намацуючи маленького шкалика на мотузочці довкіл власної шиї.

Горган забарився на якусь мить. Але зрештою зволив відповісти.

— Анімула.

Лука труснув головою, яка тут-таки пішла обертом. Яка анімула? Навіщо? Це ж ніби для inferi призначено, хіба ні? То це що ж — скинулося панічно — це значить, що він перетворився на…

— Коли аніма згасає внаслідок вживання «умбри», — тим часом взявся пояснювати Горган, — її зрідка можна «роздмухати», немов гаряче вугілля. Зрідка — коли вчасно втрутитись і, звісно, коли є чим. Анімула — чи не єдиний безпечний засіб. І майже недоступний, з огляду на його походження.

Ну звісно… Лука пересмикнувся, згадавши відвідини притулку. Недоступний — і дякувати богу. Але звідки тоді…

— А ця, — він кивнув на шкалик, — звідки взялася? Чия вона?

Проквестор тоскно зітхнув.

— Моя.

Лука аж задихнувся від надміру розуміння, що гуркнуло на нього, наче позбавлена опори стеля. Ну звісно ж! Горганова лють і нечулість, гадюча його реакція і Морина сліпа бридливість… Це ж просто неймовірно! Виходить, Магістрат тримав на службі inferi!

Хлопець скосив око на свого страшного сусіда. Той сидів, дозвільно притулившись до стіни та навіть не позираючи в його бік. Начебто не квапиться нападати… Серце Луці закалатало, і, не помічене ним, запульсувало у шкалику червоне сяйво. Було страшно, Горган завжди його лякав… Але, менше з тим, треба ж дізнатись…

— А Вітій, — зважився Лука, — він знав?

Дивне якесь сичання у відповідь. Хлопець аж сахнувся, зрозумівши, що це той так сміється.

— Вітій сам змусив мене її взяти, — відказав проквестор.

— А… чому? — ошелешено відгукнувся хлопець.

Зненацька Горган стрімко обернувся до нього.

— Чи ти не засидівся тут, як гадаєш?

Лука скинувся, заскочений.

— Коли можеш іти, то давай, забирайся! — гримнув Горган. — Люди Маркуса тут недалеко і мусять невдовзі вийти змінити варту. Краще б тобі бути деінде, коли це станеться.

Ну так, логічно, але… Чому це Горган говорить лише про нього?

— А ви що, лишаєтесь? — ризикнув Лука. — Може, збираєтесь долучитися до згаданої компанії?

Проквестор смикнув вустами і відвернувся.

— Я, хлопче, — глухо промовив він, — вже ні до кого не зможу долучитися. Пам’ятаєш нашу останню зустріч із Шацьким?

Лука затримав подих, пригадуючи жахітне завершення тих відвідин. Позбавлений анімули, той просто сконав у них на руках. Але тут наче не так…

— Н-не схоже, — промимрив Лука.

— Ну так я ж не moribundi, — гмукнув проквестор. — Якийсь день у мене, може, і є. Але менше з тим. Давай ворушися.

Лука спробував підвестись. Насилу, але це йому вдалося. Підвестися — так, можливо, зробити кілька кроків, і навіть вийти за браму… Праглося іншого, та який з нього нині рятівник…

У розпачі він зиркнув на проквестора. Той і не ворухнувся. А все ж таки це дивовижно. Він, inferi, замість полювати на ближніх, поступився своєю анімулою заради іншого… А як подумати, то вже й не вперше — інакше як би то віджив уже майже спроваджений до «голуб’ятні» Франек? Певно, так воно й було — не дарма ж Горган тоді повернувся з підмуру хиткою ходою недужого…

Лука чув щось про схильність inferi до самогубств, але це вже щось більше, людськіше, чи що… Він весь цей час винуватив Гортана у всьому на світі, а виходить — дарма. То, може, хоч зараз варто від дати йому належне?

Лука рвучко зірвав із себе шнурівку зі шкаликом.

— Ось, тримайте, — буркнув він. — Я вже якось переб’юся.

Анімула гаряче сяйнула в його долоні, і Горган звів на нього млистий погляд. Спроквола всміхнувся.

Вогник між ними судомно блимнув. Потьмянів. І врешті остаточно згас.

— А. Ну от, — мовив проквестор. — А я все думав, на скільки її стане.

Наступної миті на подвір’ї пролунали голоси, й ось уже в капличці світло і гуркіт кроків, і хапливий цоркіт зведеної зброї. Горган не ворухнувся; не зрушив з місця і Лука — не було в тому жодного сенсу: їх було двоє немічних супроти пильного та меткого війська.

— Дочекалися, — сердито буркнув проквестор, і Лука був згоден — так, він згаяв ті кілька хвилин, що могли би його врятувати. Сьогодні, однак, він уже переступив через свій страх і розпач, аби повернути повагу до себе, і не мав нині наміру поступатися здобутком. Зрештою, він прийшов сюди з інакшою метою.

Спливло кілька секунд, та ворожа варта не квапилась їх порішити; вони чекали на щось, очевидячки, і невдовзі це щось оприявнилось: на порозі намалювалася карлувата постать, що в ній одразу ж Лука із душевним дрожем впізнав давнішнього larvati.

Його рухи були звично рвучкими і хижими, і хлопець без сумніву признав знайомця, однак варто йому було ступити в коло світла, як хлопець аж замружився в зневірі. Не дивно, що ніхто із них досі не викрив одержимця — так погано сполучався чепурний та літній пан з нищівним шаленством larvati. А однак якимось чином консуляр-супервізор Нічного Магістрату уособлював у собі цю неймовірну тотожність.

Проминувши войовничих підлеглих, Маркус Войцехівський підійшов до своїх безборонних колег, блимнув оком на Луку і просто-таки вп’явся вогнистим поглядом у проквестора. Та невловима іскра, що проскочила між ними тоді, за пам’ятних відвідин Магістрату, палала нині ярим полум’ям, не стримувана більше обачністю та удаваним самовладанням.

— Погано виглядаєш, проквесторе, — втішено відзначив Маркус. — Зносилася, авжеж, нарешті твоя крадена душа?

Горган не відповів. Таке було враження, що він дедалі менше розуміє, що діється довкола. Маркус нахилився, зазираючи йому в обличчя.

— Я давно уже міг би порішити тебе, як скаженого пса — і бігме, це б мене розважило! Але знаєш… Мене спиняла надія, що одного дня я розділю цю розвагу з нею.

Проквестор спроквола хитнув головою.

— Ти схибнувся, Наглядачу, — тихо промовив він. — Хіба Шацький був тобі вдячний за своє нове життя?

Лука затримав подих. Він, отже, мав-таки рацію! Маркус дійсно має намір відживити свою дочку! Але в який, власне, спосіб?

Войцехівський випростався і глянув зверхньо.

— З нею все буде інакше. Я дам їй силу того, хто звів це місто, і з нею Ненія житиме вповні.

Почувши таке, проквестор ошелешено блимнув, а тоді раптом смикнув вустами, мовби ховаючи посміх.

— Ну, коли так… Зроби їй подарунок.

Маркус зиркнув на нього скоса та, не відзначивши більше вияву почуттів, кивнув до своїх підручних.

— Заберіть у нього зброю і відпровадьте вниз.

Охоронці взялися знешкоджувати проквестора,