Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Пора грибної печалі 📚 - Українською

Читати книгу - "Пора грибної печалі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пора грибної печалі" автора Дмитро Михайлович Кешеля. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 70 71 72 ... 96
Перейти на сторінку:
class="p1">Привітавшись, вона мило усміхнулася і запитала:

— Якщо не помиляюся, маю честь бачити Івана Петровича Зеленяка?

— Так, він перед вами, — піднявся завтрашній ювіляр і радо простягнув руку.

— А я слідчий прокуратури. Звати мене Юлія Петрівна Височанська. Це прізвище за чоловіком. А дівоче — Граб. Юлія Петрівна Граб, — потиснула руку гостя. — Я вас одразу впізнала, а ви, напевне, забули, — додала посміхнувшись.

Іван Петрович відчув, як зрадницьки затремтіли ноги.

— Помиляєтеся, я тож добре пам’ятаю, — спробував проковтнути переляк. — Як же мені забути!

І тут же закасав рукав.

— Ось бачите, шрам на зап’ясті. Це від вашого укусу. — І раптом з удаваною безтурботністю засміявся. — Не повірите, але рана — здавалося, дрібниця — довго не заживала. Рука опухла, гноїла, страшно чесалася…

— Хочете сказати, багато отрути в мені набралося, — і далі не сходила мила посмішка з лиця жінки.

— Що ви, що ви! — замахав руками Іван Петрович. — У такої гарної жінки отрута? Ніколи! Це, напевне, всьому виною тодішня осінь. Самі знаєте, восени навіть випадкова подряпина гноїть…

— Так, так, маєте рацію. В осінню пору рани дуже погано заживають, — підтакнула гостя.

— А як поживає ваш батько? — запитав з неприхованою цікавістю Іван Петрович. — Після того, як виїхали, жодного разу його не бачив. Та й він сам, здається, більше не приїжджав у село…

— Батько непогано живе. Через рік на пенсію… Він, бачиться мені, набагато старший за вас?

— Років на десять… До слова, мені завтра п’ятдесят!

— Щиро вітаю вас.

— А з батьком, — продовжував Зеленяк, — ми спершу жили душа в душу… Якщо пригадуєте, з його вини вовки двадцять овець зарізали. У ті часи за подібне могли сім’ю надовго осиротити. Але я змовчав… Навіть із старшого ватага перевів його на завфермою. А потім трапилася неприємна історія. Тут і моєї вини багато… Молодість, шалена кров… Думаю, батько вам про це говорив, — глянув питально на жінку.

— Ні, він про це ніколи не розповідав, — відповіла задумливо Юлія Петрівна. — Я багато разів, будучи уже дорослою, розпитувала його, що стало причиною нашого виїзду із села. Та він уперто мовчав.

Зеленяк внутрішньо зітхнув, пройнявся веселішим настроєм.

— Скажу вам одверто, Юліє Петрівно, коли б все трималося у чоловіковій пам’яті, треба мати залізне серце.

— Не думаю, що у мене воно із сталі, але дивно, чомусь і досі болить, — сказала жінка. — Ось у вас на руці рана зажила, а в мене тодішнє ятрить… Мабуть, надовго затрималась та осінь у душі. Але не подумайте, що це привело до вас.

— От-от, весь час хочу спитати, яка потреба спонукала приїхати? — з готовністю піднявся Зеленяк.

— Сказати б не потреба, а необхідність, — відповіла. — На м’ясокомбінаті виявлено величезну кількість паперового м’яса. Втім, тепер іде слідство, все виявиться пізніше… Але одна із найміцніших ниток веде у ваш колгосп. Мені буде потрібна документація про закупку худоби у населення, відомості про виплату грошей її власникам… Ну, і багато іншого…

— Будь ласка, будь ласка, — відповів, ніяковіючи, Іван Петрович. — Зараз прийде бухгалтерія, у неї все у порядку… Я, правда, не дуже вникаю у ці справи, але, думаю, що всі цифри готові відповісти за себе…

— І люди, гадаю, теж, — з тою ж чарівною посмішкою підкреслила Юлія Петрівна. — Але, даруйте, цією справою я, на жаль, а може, і на ваше щастя, Іване Петровичу, займатися не буду.

— Чому, чому? — заметушився Зеленяк.

— Етика слідчого не дозволяє. Коли мені доручили справу, я одразу згадала про вас. Але сумнівалася. Стільки літ пройшло… Тим більше, Зеленяків у нашому районі — куди каменем не кинь. І вирішила переконатися.

— І не помилилися.

— Як бачите. Зрештою, не жалкую. Мені всі ці роки дуже кортіло подивитися вам у вічі. Просто так: глянути без слів і відвернутися.

— І тепер вдовольнили свою цікавість.

— Не відаю, що й казати. Мабуть… Тільки після цього стало дуже сумно…

— Гадаєте, коли візьметесь за справу — почну бити на сполох, мовляв, тут слідчим керує не об’єктивність, а родинна помста? — запитав Іван Петрович. — Це ви дарма, Юліє Петрівно. Ми люди чесні, боятися нам нічого.

— Тим більше. Про це і я доповім керівництву, мотивуючи свою відмову. Підготуйте всі документи, прийде інша людина й у всьому розбереться.

Зеленяк провів нечекану гостю на вулицю і знову повернувся.

«Що це? Обіцяна Грабом розплата за давні рахунки? Зрештою, Зеленяк не боїться за свої документи. Усі вони справні. І люди, у яких купували абияку худобу, а продавали на комбінат по вищих вагових категоріях, усе знають і змовчать, їм теж заплачено. Але як поведуться комбінатівські, з якими ділився грошима? Чи зуміють вистояти? Адже мова йде не про якусь тисячку, дві… Це тривало роками…», — напружено думав Зеленяк, нервово міряючи кабінет.

Непевність, страх дедалі глибше охоплювали його, спиняли навіть дихання. І чомусь у пам’яті весь час спливали накладні, які пропонував підписати Грабові.

Ті, потлілі у пам’яті папірці, немов сіра міль, безугавно й набридливо мерехтіли в уяві. Іван Петрович налив з карафки води, сполоснув обличчя, намагаючись змити з очей пилюку від струхлявілих накладних, і підійшов до вікна.

Село спеленало весняне надвечір’я. Десь за Верховинським перевалом доцвітало сонце. І західне крайнебо золотою короною знімалося над гірськими чолами, подекуди ще підсвічуючи ранні потемки. Село спокійно попихкувало смачними димками, пахло вечерею і лаштувалося до ночі. Ніде ніщо не мінялося, все текло по-звичному… І тільки Іван Петрович велетенською раною стояв у кабінеті серед села і ніхто не чув його страждання, ніхто не відгукувався на душевні муки. Навпаки, як тільки слідчий прокуратури від’їхала, уся контора, навіть не відклонившись, притьмом розбіглася навсебіч.

«Пацюки тікають з корабля, — згадав сумнозвісну фразу. — Нажирувалися, а тепер чкурнули у нори перетравлювати…»

Тут погляд його зачепився за грунок — кінець села, де колись стояла хата Граба. На її місці тепер поважно розсілася господа колгоспного економіста Степана Ланя. Із-за дедалі густіючих потемків її уже не було видно, біліли лише контури, якось зловісно і хижо для Зеленяка біліли.

«Може б, дочекатися ночі і зайти до Штефана Ланя — він чоловік хитрий, тямовитий. Пообіцяти що хоче, лише хай порадить», — подумав Іван Петрович, і тут від побаченого раптом заніміла думка. Із грунка, де жив колись Граб, спопеляючи потемки, почали виростати чорні колони. Одна, друга, третя…

Дванадцять височезних колон, утворюючи посередині коло, піднялися серед ночі у небо.

Дванадцять мармурових колон, наче дванадцять чорних свічок, запалали сліпучим темним сяйвом, огородивши собою утворене коло.

Чим далі — чорні колони піднімались з-під землі, переростали вже гори, а в колі, між стовпами, заламуючи

1 ... 70 71 72 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пора грибної печалі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пора грибної печалі"