Читати книгу - "Пора грибної печалі"

Невдовзі під’їхав автобус. Сім’я завантажила пожитки, Петро наперед розплатився із водієм, і машина рушила. Олена, не відриваючись від вікна, весь час оглядалася назад, у бік села.

— Ти чого пулишся? Ми там нічого не забули, — сказав упівголоса Петро.

— Гора за нами біжить, — прошепотіла з глибоким віддихом Олена. — Ота гора, що за рікою, біля мосту. Весь час несеться за нами. Інші сидять собі, мовчать… А вона біжить…

— Не гора біжить за нами, не гора, а горе, — понуро мовив Петро.

Не допливти душі до берега…

Над містом помалу просушувались намочені нічним дощем небеса, добродушне весняне сонце припікало все совісніше. І враз на абрикосі набубнявілі бруньки почали на очах тріскатись, і з вишнево-мигдалевих шкаралупок один за одним, наче дзьобики зелених пташенят, вигулькували пуп’янки майбутнього цвіту.

Співрозмовник Волосянича, наче відчувши терпку мить пробудження дерева, обернув погляд у сад, відтак підійшов до абрикоси, ніжно погладив її по плечах і мовив:

— Не весна цього року, а пані… Така рання і красна, якби за гроші її найняв. Уже бачу по всіх ознаках: до самого літа її жоден приморозок не вкусить. Дерева з минулої осені вийшли здоровими, щасливо перезимували… Подивіться, як рясно обіцяють зацвісти… А тоді їх, напевне, пустять під ніж… Страшно подумати, як це переживу.

— А ви на той час заберіться в село, живіть там до літа, — порадив Андрій. — Невже у Березіллі у вас ніякої рідні не залишилось?

— Є рідня, звичайно, є, — сумно відповів чоловік. — Правда, вся вона на кладовищі, у могилах… А в Березілля мені більше не добратися.

— Смішне говорите. Сідайте на автобус — і ніяких проблем.

— Ні, — заперечливо похитав головою дядько. — Минулої осені, коли перебралися у квартиру, ліг собі вечерком, і думки повели у Березілля. Знав, що у село мені не зайти — не пустить снігова стіна. Але, думаю, хоч зігріюся очима названого батька… І все йшло нормально. Спокійно вибрався із хати, сів на приміський автобус, і він довіз мене до останньої зупинки. Там вийшов і попрямував у гори… Минав село за селом… Чим далі — тіло ставало легшим… І вже не йшов я, а летів. І ніяка сила не могла стримати мене. Ось я вже і біля річки… Як завжди, зупинився нижче мосту. Сів на валун, роззувся, спочиваю і чекаю, коли душа моя попроситься на тамтой берег і піде тихо над вечірніми водами до гори. Минав час. Я сидів, чекав… Але ніхто мене не кликав на той берег. І замість очікуваної радості відчув у собі страшну порожнечу. Вона була настільки глибока, що жоден згук не міг її сколихнути. І тоді пішов через воду сам. Взувся. Зібрався йти. І тут переді мною постала гора. Та сама гора, яка бігла за мною і через яку я потім багато разів дуже легко перелітав. Я відчув, що мені уже ніколи не перейти через її вершину… Почав обходити. Але гора розрослася на півсвіту, і я знову зрозумів: марні намагання — мені уже її ніколи в житті не обійти і не перейти. Так закрилася дорога у село…

У правди — невродливе обличчя

Минуло двадцять п'ять літ. Іван Петрович Зеленяк обідньої пори сидів у кабінеті і вів підрахунки. Завтра йому виповнювалося п’ятдесят. Ювілей обіцяв бути гучним. Зеленяк ще раз прикидував, скільки гостей має з’їхатися, куди кого садовити, загадував витрати… Ні, скупитися він не думав — на то і зветься ювілей золотим, — а просто міркував, як зробити, щоб було весело, аби гості і ближні мали про що позгадувати, поговорити. Найбільше тішився сьогоднішнім приємним дзвінком: із області ранком телефонував вельми впливовий родич і теж обіцявся приїхати. Як кажуть, гостина буде з генералом. А подивувати, думає собі, є чим. Уже кілька днів найкращі сільські куховарки пекли, варили, парили, смажили… Малося вдосталь і напоїв — пиво чеське, вина угорські, коньяки, горілка високої проби. Гадає, і про нього буде що сказати. Двадцять п’ять найкращих літ — вважай, цвіт життя — віддав Іван Петрович гірському колгоспу, чесно поклав їх, як мовлять, на алтар служіння народу. Коли їхав на перші збори у Березілля, мислив, затримається не більше двох-трьох років: підготує надійну площадку і візьме звідти старт. Проте розгону одразу не вдалося набрати. Як не пнувся, його не піднімали на вищі посади. Гріх казати, старання Зеленяка помічали, тому й говорили: «Такі надійні люди, Іване Петровичу, нам потрібні й в низових ланках». А потім женився. На тій самій агрономші, яка колись нараїла капусту посадити. Пішли діти, приріс до збудованої хати… А відтак вже пропонували підвищення, але він делікатно відмахувався: «Я більше користі принесу на своєму місці, в низових ланках». І в цьому виявилась не стільки його скромність чи переоцінка сил, скільки з часом набута мудрість: пливти треба посередині життя, так безпечніше — ніколи не ризикуєш натрапити на підводне каміння. Це ті, хто кидається зопалу від берега до берега, потрапляють часто в стрімку крутіль. На його очах не один запальний керівник сусідніх колгоспів згорів від власних ініціатив. Та й Зеленяка насампочатку головування ледь не завела у капкан, будь вона триклята, «королева полів». Хвалити долю, пронесло щасливо, хоча й в дорогу копійку обійшлося.

Керований ним колгосп не біг наввипередки, проте й не сидів Зеленяк на районних нарадах на останній лавиці. Міцно вкоренився між середняками — ніколи вельми не підносили, але і язики об нього не чесали. Сказано: золота середина. Доки похвалиш передніх, поб’єш задніх, до неї руки не дійдуть. І вже Іван Петрович не мав наміру випнутись вперед, а волів, аби його взагалі не помічали. Потихеньку вибудував собі скромненький палац у селі, на материне ім’я звів котедж у місті, синові-студентові прикупив машину і чекав чергу на кооперативну квартиру. Відкладав круглі суми на доньчину ощадкнижку. Чималі грошенята велися на жінчиному і власному рахунках. Якщо все буде і далі так, певен, ще й онуки будуть вдячні дідикові за своє сите й безтурботливе життя. Цікаво лише одне: чи задумаються, скільки разів йшов їхній дідо по гострих лезах, скільки ризикував, аби… Аж тут легкий, навіть якийсь вибачливий стукіт у двері перебив його думку.

— Прошу, прошу, заходьте! — крикнув голова, гамуючи несподіваний переляк.

У кабінет увійшла молода жінка. У міру висока, струнка, одягнута у легкий весняний плащ, вона була напрочуд гарна. В обличчі гості Зеленяк вловив щось знайоме.