Читати книгу - "Будденброки"

— Вони доповнюють один одного, — казав шеф одної великої фірми іншому, — наприклад, консул Гунеус консулові Кістенмакеру.

Серед моряків, робітників з комор і дрібних міщанських родин кружляла ця сама думка, бо ціле місто цікавилося, чи пощастить молодому Будденброкові «напхати капшук». Пан Штут із Дзвоноливарної також казав своїй дружині, тій, що бувала у найвищих колах:

— Вони чудово доповнюють один одного, щоб ти знала!

Проте «верховодою» у фірмі, безсумнівно, був молодший компаньйон. Це видно було вже з того, як він ладнав із службовцями, капітанами суден, купцями, завідувачами комор, візниками й вантажниками. Він умів природно, невимушено розмовляти з ними їхньою мовою і водночас зберігати потрібну відстань… Та коли пан Маркус звертався до якогось моторного робітника: «Укмітили, що я хочу?» — в його вустах це звучало так кумедно, що Томас, який сидів за столом напроти, починав сміятися, а за ним і вся контора.

Томас Будденброк, сповнений палкого бажання зберегти і збільшити славу фірми, яка відповідала її давній назві, любив сам брати участь у щоденній боротьбі за успіх, добре знаючи, що не одну вигідну справу він уладнав завдяки своїм упевненим, елегантним манерам, своєму чарові й тактові.

— Купець не повинен бути бюрократом! — казав він Стефанові Кістенмакеру з фірми «Кістенмакер і сини», своєму колишньому шкільному товаришеві і вірному шанувальникові, який дослухався до кожного Томасового слова, щоб потім видати його за свою власну думку. — Індивідуальність багато важить у нашій справі, я певен цього! І не вірю, що, сидячи в конторі, можна домогтися великого успіху… Принаймні мене такий успіх мало тішив би. Успіх не вирахуєш біля столу… Я завжди відчуваю потребу особисто втручатися в перебіг подій поглядом, словом, жестом, безпосередньо впливати на них своєю волею, хистом чи щастям, як ти любиш це називати. Та, на жаль, особисте втручання купця в усі справи поволі виходить з моди… Час іде вперед, але все найкраще, мені здається, він губить за собою… Засоби сполучення стають щораз досконаліші, про курс на біржі дізнаються дедалі швидше… Зменшується ризик, а з ним і прибуток… Ні, колись було інакше. Мій дід, наприклад, старий добродій у напудреній перуці і в коротких штанях, їздив четвериком аж у південну Німеччину, постачаючи всім необхідним прусську армію. Він чарував кого тільки можна було, вкладав у справу весь свій хист і спритність і заробляв страшенно великі гроші, Кістенмакере! Ох, я починаю боятися, що життя купця ставатиме дедалі банальніше…

Так він часом нарікав, і тому найдужче любив цілком випадково, скажімо, йдучи з родиною на прогулянку, заглянути дорогою до млина, забалакати з мірошником, що пишався таким гостем, і легко, en passant[52], під час добродушної розмови, підписати з ним вигідний контракт… Його компаньйон на таке був не здатний.

Щодо Христіана, то спершу він ніби з великим запалом і задоволенням узявся до праці: здавалося навіть, що саме в ній він знайшов спокій і щастя. Багато днів підряд він їв з таким апетитом, так весело попахкував коротенькою люлькою і так бадьоро розправляв плечі в своєму англійському піджаку, що це було найкращим свідченням, як добре він почувається. Вранці він майже одночасно з Томасом спускався вниз, до контори, і сідав поряд з паном Маркусом, навскоси від брата, у канцелярські крісло: як і обидва шефи, він мав привілей сидіти в кріслі. Найперше він переглядав «Вісті», задоволено докурюючи свою вранішню цигарку. Тоді витягав з нижньої шухляди старий коньяк, наливав собі чарочку, потягався, щоб розворушитися, казав: «Ну!» і водячи язиком по зубах, у доброму гуморі брався до праці. Його англійські листи були на диво гарно складені і мали великий успіх, бо він як розмовляв по-англійському, так і писав: легко, вільно, невимушено, не добираючи слів.

За своєю звичкою, в родинному колі він оповідав про свій душевний стан.

— Бути купцем дуже приємно! — казав він. — Щасливий фах: солідний, спокійний, безпретензійний… Я просто народжений для нього… Крім того, я ж належу до Будденброків, розумієте… Одне слово, я почуваю себе так добре, як ніколи. Вранці прийдеш бадьорий до контори, переглянеш газету, покуриш собі, подумаєш про се про те, згадаєш, як тобі гарно живеться, вип’єш чарочку коньяку, трохи попрацюєш. А там уже й обід: попоїси разом з родиною, відпочинеш і знову йдеш на роботу… Пишеш собі листи, тобі дають гарний, гладенький, білий фірмовий папір, добре перо, лінійку, ніж для паперу, печатку — все найвищого гатунку, добротне… І ти починаєш орудувати цими речами — старанно, по порядку, а там, диви, й. кінець роботі. Завтра ж знову буде день. А як ідеш на вечерю, то всього тебе пронизує вдоволення… кожна частина тіла вдоволена… руки вдоволені…

— О господи, Христіане, що ти верзеш! — обурилася Тоні. — Руки вдоволені?..

— Звичайно! Ти такого не знаєш? Я маю на думці… — І він намагався будь-що описати своє почуття, пояснити його: — Скажімо, ти стискаєш кулак, розумієш? Він не дуже сильний, бо втомлений після роботи… Але долоня спітніла… не дратує тебе… Їй добре, приємно… Це почуття задоволення собою… Можна сидіти без діла й не нудитися…

Усі мовчали. Потім Томас мовив байдужим тоном, щоб приховати невдоволення:.

— Мені здається, люди не на те працюють, щоб… — Але замовк, не повторив Христіанових слів, тільки додав: — Принаймні я маю іншу мету.

Та Христіан не слухав брата; очі його блукали по кімнаті, він задумався, тоді почав розповідати про якусь бійку у Вальпарайсо, що скінчилася вбивством, — він бачив її на власні очі.

— … І тоді той тип вихопив ножа…

Такі оповідання, — а Христіан знав їх безліч, — щиро тішили мадам Грюнліх, жахали матір, Клару й Клотільду, мамзель Юнгман і Еріка слухали їх, роззявивши рота, але в Томаса вони завжди викликали нехіть. Він зустрічав їх холодними, глузливими зауваженнями і відверто показував свою думку, що Христіан перебільшує і хизується, — хоч напевне не мав рації, Христіан просто вмів захоплено й мальовниче оповідати. Може, Томасові прикро було, що його менший брат більше подорожував і більше бачив за нього? Чи йому неприємне було милування неладом і екзотичним гвалтом, що відчувалося в тих розповідях, де люди різалися й стрілялись?.. Певне одне: Христіан нітрохи не переймався братовим ставленням до його історій; він надто захоплювався своєю розповіддю,