Читати книгу - "Проби"

Бог, який самому собі є повнявою і кресом усякої досконалості, не може употужнюватися і зростати всередині своєї істоти, але ім'я його може употужнюватися і зростати через наші благословення та хвалу, на славу його зовнішніх діянь. Ту хвалу ми не годні втілити в нього, бо приріст добра в ньому неможливий, от ми й звертаємо її до його імені, як до чогось, сущого поза ним, але найближчого йому. Власне, у такий спосіб Богові належить уся слава і хвала. І нема нічого безглуздішого, як домагатися того самого для нас. Ми надто вбогі і сповнені вад усередині; істота наша в корені недосконала і потребує постійної поправи; у цьому напрямку нам і випадає працювати. Ми геть-то порожні й пусті, і не вітром та голосом повинні себе наповнювати; нам потрібна твердіша субстанція, аби набути щирого гарту. По-дурному повівся б голодник, воліючи уганяти за гарним одягом, а не за доброю поживою. Як говориться в нашій щоденній молитві: Слава на вишинах Богу, а на землі впокій, між людьми благословення. Євангелія від Луки, II, 14. Нам не вистачає краси, здоров'я, чесноти та інших засадничих речей: про зовнішні оздоби буде час подумати згодом, коли ми забезпечимо себе насущним. Теологія висвітлює цю тему вичерпніше, щодо мене, то я з нею не так добре обізнаний.

Хрисип та Діоген перші серед письменників щонайрішучіше заявили про своє презирство до слави. Межи всіх утіх, запевняли вони, немає згубнішої, ніж хвала з чужих уст, від неї краще тікати неоглядки. Справді-бо, досвід розкриває нам її підступні й страшенно шкідливі наслідки. Нема речі, що так би отруювала державців, як лестощі, речі, що давала б негідникам так легко втиратися у довіру оточення. Нічим так спритно і так часто свашкування не дурить цнотливих дівчат, як звичкою годувати і забавляти їх приємною для них хвалою. Перша зваба, що пустили сирени, аби спокусити Одіссея, була такого штибу:

Гей, Одіссею, преславний, ти гордість ахейців велика!

Ну-бо спини корабель, щоб послухати нашого співу.

Гомер, Одіссея, XII, 184

Пер. Бориса Тена

Ці філософи говорили, що всесвітня слава не варта того, щоб мудрій бодай пальцем кивнув, аби її добути:

Що їм в славі якійсь, як вона тільки слава?

Ювенал, VII, 81

тобто славу як таку, без огляду на те, що нерідко вона приносить із собою ще й якісь вигоди, завдяки чому стає пожаданою: слава забезпечує нам прихильність і почасти оберігає нас від людської зневаги, образ тощо. То був також і один із найперших догматів Епікурових, припис його школи: «Живи непомітно», що боронить людям обтяжувати себе посадами та громадськими обов'язками і неодмінно вимагає зневажати славу, яка є не що інше, як визнання світом нашої діяльності, доконуваної відкрито і прилюдно. Хто наказує нам таїтися і клопотатися тільки про самих себе, хто не хоче, щоб про нас знали інші, той ще менше хоче, щоб ми домагалися їхньої хвали та шани. І він радить Ідоменею[123] не оглядатися у своїх учинках на поговір чи опінію, хіба що йтиметься про те, щоб уникнути всіляких побічних прикрощів, яких людська погорда могла б нам завдати.

Як на мене, наука незмірно справедлива та слушна, але в нашому нутрі живе якесь роздвоєння, от і виходить, що ми не віримо в те, в що віримо, і не вміємо спекатися того, що ганимо.

Послухаймо ж останніх слів Епікурових, сказаних на божій постелі. Вони великі й гідні такого славного філософа; а все ж у них видно якийсь слід хизування своїм іменем і того дбання про свою славу, яке він так гудив у своїх настановах. Ось лист, записаний з голосу його перед тим, як він спустив дух:

«Епікур вітає Гермарха.[124]

Пишу ці слова, проводячи щасливий, тобто останній день свого життя, з такими болями в сечнику та животі, що лютіших годі уявити. Але страждання мої надолужує втіха, якої зазнає моя душа на згадку про свої твори та промови. Отож, покладаючись на любов, яку ти змалечку плекав до мене і до філософії, прошу тебе взяти опіку над дітьми Метродоровими».

Отакий-то його лист. Власне, припускати, ніби втіха (яку він, за його словами, чув у душі, згадуючи про свої твори) почасти пов'язана з його славою, якої він сподівався зажити по смерті, спонукає приписка до цієї духівниці, де він велить, аби «Аминомах і Тімократ, його спадкоємці, відпускали щороку кошти, які має визначити Гермарх на святкування річниці його уродин, а також двадцятого числа кожного місяця відпускали кошти на частування його приятелів-філософів, які мають збиратися, аби пом'янути його та Метродора».

За Карнеадом — речником противного погляду — слава бажана сама з себе, як самих із себе любимо ми тих, що прийдуть після нас, любимо, не знаючи їх і не маючи з того жодного пожитку для себе. Такий підхід мав найбільше схвальних відгуків, бо люди залюбки пристають на те, що найбільше відповідає їхнім нахилам. Аристотель відводив славі перше місце серед зовнішніх благ і вважав за однаково хибні крайнощі — як уганяти за нею, так і уникати її. На мою думку, якби до нас дійшли книги на цю тему Цицеронового пера, вони розповіли б нам дивовижні речі! Одержимий жадобою слави, згаданий автор легко, гадаю, впав би у ті самі крайнощі, в які впадали й інші, певні, що цнота як така бажана лише задля шани, яка завше її супроводить:

Безвісна мужність — як і безділля те,

Що йде в могилу.

Горацій, Оди, IV, 9, 29

Пер. Андрія Содомори

Думка, як на мене, геть-то фальшива, і мені прикро, що вона могла постати в голові мужа, сподобленого звання філософа.

Якби це було так, то вистачило б доброчесності лише на очах людей. Тоді було б ні до чого підкоряти своїй волі й тримати в шорах порухи душі, де, власне, і криється чеснота, хіба що вони могли б набути розголосу. Гріши обачно й обережно — і ти на коні! «Якщо ти знаєш, — мовить Карнеад, — що десь затаїлася гадюка і там, ні про що не здогадуючись, має сісти хтось, чия смерть для тебе вигідна, ти чиниш підло, не остерігаючи його про небезпеку, і то тим підліше, що