Читати книгу - "Бікфордів світ"

Одного дня Мика помітив, що його наставник несподівано постарів, навіть колір його обличчя змінився – став землистим. Відтоді він часто скаржився на здоров'я і говорити став менше й повільніше, поки, врешті-решт, не перетворився на мовчуна, що вимовляв усього лише одну-дві фрази за день.

Того дня, кивнувши замість вітання вихованцеві, Мешканець відвернувся до вікна-ілюмінатора, притискаючи обидві долоні до серця. Вихованцеві було жаль свого наставника й хотілося йому чимось допомогти, підтримати, але наставник мовчав, а слухняний Мика не бажав порушувати мудре мовчання Мешканця дирижабля. Незабаром біль відпустив наставника і, обернувшись до Мики, він сказав:

– Поки молодий, значить, треба бути таким, як усі. Всі хороші – і ти будь хорошим, так би мовити. А якщо погані всі – будь таким же, але чекай, коли вони ставатимуть хорошими, хоч би деякі з них, тоді, значить, сам ставай хорошим. Але не відразу, а то соратники цього тобі, так би мовити, не пробачать…

Мика уважно слухав, киваючи на знак своєї згоди зі словами наставника. А старий прискорено почав дихати, й обличчя його ще більше зблідло.

Вихованець почекав, поки наставник відсапається, а потім запитав:

– А зараз усі які?

Мешканець перевів на хлопця втомлений погляд.

– Я давно не був там, унизу, – заговорив він. – А коли відлітав… значить… усі, що мене проводжали та слали листи й телеграми, були хороші, інші… про інших не знаю, але найбільше побоюйся соратників… Коли народ, так би мовити, поганий – це не так страшно… це навіть зазвичай… а зазвичай тому, що у народу – погані соратники…

Мешканець не договорив і знову притиснув долоню правої руки до грудей. Погляд його став жалібним, і він вичавив із себе якийсь звук, тихий і протяжний.

Мика кивнув, показуючи, що зрозумів усе і надалі в поясненні не має потреби.

Мовчазно потягнувся час, освітлюваний літнім сонцем.

Мешканець бочком притулився до стінки гондоли і так, сидячи, задрімав.

Хлопець відчинив вікно-ілюмінатор з іншого боку і, поклавши руки на підвіконня, виглянув назовні.

Унизу рівними квадратами та прямокутниками тягнулися поля, окреслені вузькими лісосмугами. А трохи попереду розкинулося село, декілька будиночків, розставлених безладно через видиму відсутність вулиць.

Мика придивився до цього села, і стало йому тепло й радісно. Там, унизу, жили люди, яких він так сильно навчився любити й поважати і за яких був готовий майже на все. Це були люди, на яких трималась уся країна: хлібороби, орачі. Там жили люди, заради яких його наставник, старий Мешканець дирижабля, провів стільки років у гондолі, чекаючи, як найбільшого щастя, приземлення, прагнучи його і думаючи про нього. А ось тепер і Мика побачив житла цих людей, відчув свою близькість до них, і одночасно з теплотою від цих думок прийшов і жаль через те, що все ще високо летить дирижабль, що не опускається він на поле біля цього села і не біжать до нього хлопчаки й дівчатка, за якими з квітами, прапорами та гаслами поспішають їхні батьки, надівши з цієї нагоди на груди ордени та медалі, що свідчать про минуле геройство. Усього цього, на жаль, не було. І, все ще схиляючи голову до землі, Мика заплющив очі і намалював собі барвисту й урочисту картину приземлення дирижабля. Таку саму, яку не раз малював йому старий Мешканець. І вже ввірвався у вуха шум уявних оплесків, і крики «Ура!!!», і заклики, що їх просто вигукнули на одному потужному диханні.

Дивне почуття виникло у хлопця, і довго він не хотів розплющувати очі, довго тримав на слуху придумані звуки і навіть бачив себе там, унизу, як він потискує десятки рук і приймає квіти. Боже, яке це п'янке відчуття – знати і бачити, що ти обожнюваний усім народом, бачити, як народ дивиться на тебе, як прислухається до кожного твого слова і навіть невдало та невлад сказані слова сприймає, затамувавши подих.

Невже це завжди так? Невже так трапляється з усіма, кому вдається опустити свій дирижабль на поле поряд із місцем, де живе народ? Ні, в це не віриться! Не може цього бути! Народ не сліпий і не глухий – він бачить і відчуває, хто його дійсно любить, а хто тільки говорить про це. У народу інтуїція така, що коли раптом який сумнів виникне, то все – не чекай ні квітів, ні оплесків.

А дирижабль тим часом, несучи у своїй гондолі сплячого Мешканця та замріяного хлопчину, летів далі, несений вітром у кудизавгодному напрямі, й усе було в нього попереду, як усе було попереду й у двох чоловіків, і в чомусь навіть не залежало їхнє майбутнє від зміни напрямів вітрів, а ось від чого залежало – сказати було важко. Щось було над ними, і над дирижаблем, і над вітрами. Щось вершило історію і зумовлювало місце кожного в ній. Але ні люди внизу, на землі, ні двоє в гондолі не знали про це, а тому жили очікуванням здійснення своїх доль, вірячи, що здійснення це залишиться яскравою плямою в історії країни і народу.

33

І прийшов сон до шофера. І залишився з ним.

У темряві під звичне потріскування бортів шофер усміхнувся блаженно, на час сну прощаючись із болем у руці та з відчайдушним відчуттям самотності.

Машина їхала швидше, ніж зазвичай, і тому її трясло сильніше.

Перед заплющеними очима виникли жовті поля пшениці, по яких низький вітер ганяв хвилі.

І машина їхала по цих полях, наполовину потопаючи у пшениці.

Їхала м'яко та плавно, мовби пливла.

Попереду за полями піднімалася вогняна куля літнього сонця, і промені його, відбиваючись од жовтих хвиль пшениці, як від морської гладіні, йшли знову вгору, в небо, де лягали жовтими плямами на тонкі безневинні хмари, що летіли по небу тільки для краси.

Якби у машини було лобове скло – від нього теж пішов би вгору який-небудь відбитий сонячний промінь.

Але лобового скла не було. Сонце світило просто у вічі шоферові й сліпило так яскраво, що він усе сильніше й сильніше мружив уже заплющені очі.

І так пливла машина у пшениці, що доходила вже до