Читати книгу - "Драматичні твори"

Іван. Нічого, а ти таки запий, навхрест... отак, отак!.. Ну, а що?

Гнат. Нудить.

Іван. Нудить? Дивно! А мені одразу помага.

Софія. Я боюся, щоб ти ще гірше не захворів! Іди, Гнаточку, поки ще не зовсім смеркло, до Цимбала, а то пізніше не застанеш. Тілько не барись.

Г нат. Та хто його знає, як скоро справишся... Може, й заночувать там прийдеться. (Іде.)

Софія. Ото вигадав!

Гнат пішов.

І що в нього таке, тату? Я боюсь...

Іван. Може, що з’їв. Понудить та й пройде, чого там бояться. Воно й від перцю пройде, тілько треба підождать.

Голос Ганни за коном: «Матері твоїй чорт, твоя й мати така!»

Софія. О! Мати обізвались... Я піду в хату, а то на-скоче, то зараз і вилає.;.

Голос Ганни: «Так я тобі й подарую, будеш бачить!» Софія. З ким'це?

Іван. З Богункою. Іди, справді, та лягай. Мене хоч і лаятиме, то байдуже, я ще її і подражню трохи.

Софія. Цур їй — не зачіпайте. (Пішла в хату.)

Іван. Е, ні! Вона як утомиться лайкою, то тоді вже тілько сопе.

Показується Г анна.

ЯВА VI Іван і Ганна.

Ганна (часто повертається в той бік, відкіля вийшла). Взяла личко — віддай ремінець! Я тебе буду позивать цілий рік. Багатирська жінка, куди ж пак! Чорт не видав! Вона дума, як її чоловік був старостою, то можна вже й чужих курей красти. Ще й коверзує! Взяла курку — віддай гуску, от що! Не буде по-твоєму, не буде! Я тобі не Яв-доха,— Ганна свого докаже... От тобі ще на придачу. (Дає дулю.)

Іван. Так її, так!

Ганна. А тобі чого треба? Що ти мені — лаяться заборониш?

Іван. Ні, я вийшов подивиться: думав — рукопашна буде, в очіпки.

Ганна. Іди краще кашлять на піч! Беззубий шкарбан! Одного зуба маєш, та й того скалиш.

І в а п. Отакої! І мені жаль курки, а котру пак курку вона взяла?

Ганна. Саму кращу: там як цесарочка.

Іван. Отака курочка була в роті...

Г а н н а. В чиїм роті?

Іван. У нашій роті, ще як служив на Капказі.

Ганна. Тьфу!

І в а н. Ти не плюй, а ось послухай, які на Капказі кури...

Г а н н а. Та ну тебе к бісу з тим Капказом, ти вже надоїв мені ним! І носиться з своїм Капказом, як дурень з ступою. Чого ти притисся сюди? Перебив мені лаяться; тілько що почала так гарно лаять, а він і перебив, тепер у мене аж всередині труситься.

І в а н. Та буде вже, угамуйся! І курка того не варт, щоб за нею так убиваться. *

Г а н н а. Не варт?! Отже, ти мене розпалиш, і я тебе виштапую на всі боки! Курка не варт? Ач який багатир!

А курка яйце знесе, а з яйця курчата, а курчата он у городі тридцять копійок пара. Не варт? Тобі, мабуть, і вилаяться важко! • . *

За коном чуть гомін далеко.

О! Чуєш! Чуєш? Ото вона знов пащекує щось на мене! Не видержу, єй-богу, не видержу! Піду долаюсь, бо й не засну! (Іде хутко і кричить кілько слів на кону, а потім і за коном.) Хто? Хто? Я? У тебе горстку конопель узяла? Брешеш! Бодай тебе трясця взяла, як я брала, то кума Яв-доха взяла, і Олена бачила! А як ти позаторік у мене картоплі викопала цілу миску, то я ще тебе за це й не позивала. Що? Я? Хіба я така, як ти? Ти ще дівкою...

Голос зника.

ЯВА VII

Іван (один). Отакий у нас був підхвебель на Капказі!.. Як причепиться, то тілько стоїш та слухаєш, а він тобі на-гада й позаторішнє! А не дай бог переб’ють йому, покличуть до ротного — ще гірше! Оце вернеться нескоро, вже й забудеш, заснеш, а він зараз розколотить тебе і таки долає... Одначе мені здається, що від Ганни і він би утік! На що вже я терплячий, а хотів тікать, та ще потерплю — жаль дочки. Так, мабуть, на роду написано: коли не один, то другий підхвебель виварює воду... (Пішов у хату.)

ЯВА VIII

Входе Варка, тихо озирається.

Варка (одна). Знов нема Гната!.. Чого ж він не виходить?.. Вчора прождала вечір у леваді, як на голках: вітер шерхне листом або пташка спросоння крилом порсне, а в мене серце заб’ється і душа замира — думаю, він,— а його нема... Вернулась додому, мов у ступі стовчена, і дома не спала до світа, ждала, чи не прийде. Миш гризне, а мені здається — підійшов. Схоплюсь, ноги й руки дрижать, до вікна... нема... і не було!.. Сама сьогодня його звала... жду знову, горю вся, як у вогні, а його нема... Ох! Нещаслива моя доля: ні молодиця, ні вдова! Нащо ж спізнала я ті хвилі пекучого кохання? Краще б дівкою зосталась, легче б мені було б!.. Ой! Хтось іде... Він, Гнат! Звідкіля ж це? Чи не був у мене дома?.. Притаюсь. (Ховається за кущем.)

Гнат іде до хати, а потім Варка.

Гнат. Тепер мені не страшно! Ну, Цимбал! Зашив у ганчірочку якесь зілля, почепив мені сам на шию і як подув на вид, так наче щось зсунулося з мене, і так мені легко стало, мов на світ народився.

4 Варка (тихо підходе). Гнате!

Гнат. Варка?!

Варка. Я, мій голубчику. Ждала тебе — не йдеш, скучила і прийшла сама. (Кладе на нього руку.) Чого ж ти не виходиш?

Гнат. Дай мені спокій.

Варка. Ти чогось, мабуть, розгнівався на мене?

Гнат. Чого мені на тебе гніваться...

Варка. А коли не гніваєшся, то глянь же на менб, глянь мені в вічі, глянь так, щоб серце в’януло від погляду.

Гнат. Чого тобі треба?

Варка. Тебе, мій Гнаточку. Чого ж ти такий знов чудний?

Гнат. Я... спать хочу.

Варка. Ха-ха! Брешеш ти! Ти чогось слини розпустив, як баба Горпина, що пасе панських гиндичат! Ха-ха! Спать він хоче... (Шепче.) Ну, ходім.

Гнат. Одійди від мене, не чаруй мене, не поможе..

Варка. Що з тобою?! Ти цураєшся мене?..

Гнат. Варко! Не топи моєї і своєї душі — гріх.

Варка. А дурний, а божевільний! Якого ж ти ще гріха боїшся, коли вже грішний! Ти