Читати книгу - "Аналітична історія України"

Нічого й не відомо про пізніше: чи входили вони до наддержави Ґерманаріха Великого? – чи були інтегровані згодом до Гунського каганату?

У пізніші історичні часи вони відомі, як нарід балтицької групи, поріднений за мовою до подібних інших: литів, дзуків, жемайтів, курів, земгалів тощо.

Своєю назвою вони зобов’язані не кольорові шкіри, а тільки й виключно, традиційному (впродовж тисячоліть, зверніть увагу) елегантному чорному одягові. Про створену ними багату культуру свідчать археологічні знахідки, від української Чернігівщини та до польських Сувалок. Вони були закорінілими поганами і сприйняли християнство мало не останніми з народів Великої Литви.

Перед тим вони визнавали єдиного Бога Дієваса, над усіма іншими, вторинними, на честь якого й вішали полонених на посвятних священних деревах. Ота згадка у «Слові о полку Ігоревє», що «Дів кличе з дерева», – саме й означає, що Дієвас вимагає подібної жертви.

Хоробрі та войовничі, вони охоче наймалися воювати у дружинах київських князів, а пізніше допомагали кунігасу Ґедімінасу (1275–1341), єдиними у світі потіснивши непереможних монголів – відвоювали у них Правобережну Україну.

У нас, в Україні, вони здавна отримали назву «чернегів», та це від них, не від кого іншого, безумовно походить назва Чернігова, міста, яке й було, мабуть, їх столицею; та не поступається древністю Києву.

Потім їх назва, разом із ними, якось зникає із уживання, губиться разом із ними ж іще десь у Великій Литві. Але, це не означає, що ці люди вимерли не полишивши сліду на землі, ні. Вони просто асимілювалися з часом, розчинилися у чотирьох сусідніх поріднених народах: литовцях, українцях, білорусах та поляках, віддавши їм свої цноти та доблесті. Бо, народи нізвідкіля не постають та нікуди не зникають, народи радше виникають із народів; та до них же й повертаються. З приводів нам невідомих, лише починають з якихось причин втрачати власну самобутність, натомість сприймаючи чиюсь чужу. Так само, як це було перед тим із гунами та аварами.

Доповнення 4

Скандинавська література

Велика північна цивілізація вікінгів, розквіт якої припадає на північ Європи епохи кінця «Ночі Середньовіччя» – десь на 1000 рік н. е., – мала і свою розлеглу літературу. Це не тільки «віси» (строфи) та пісні й поеми скальдів – відповідників наших кобзарів, але й великий прозаїчний доробок – «саги», оповідання про героїв, здебільшу людей, що існували насправді («Сага про Еґіля») або про цілі роди («Сага роду з Лаксдаля», «Сага про Стурлунґів» тощо). Цими розповідями століттями бавилися, розважалися та освічувалися люди півночі довгими зимовими вечорами, та вони хутко стали для них необхідністю. Вони заникають тільки з розповсюдженням християнства, за насуненням «Ночі Середньовіччя» й на північ.

Географічний розмах дій у цих сагах – незвичайно широкий, охоплює весь терен, де вештались їх герої, від Північної Америки на заході – до Уральського хребта на сході. Вони незрідка містять, можливо, вимислені сюжети, а часом розповідають про участь своїх героїв у подіях, які відбувались насправді. В Ісландії вони беруть свій початок від 874 – першого заселення острова, та чимало їх є у першій ісландській книзі «Ланднамабок» – «Книзі про взяття країни». Саги бували від невідомих (можливо – просто невстановлених) авторів, як і відомих. Писав їх, схоже, великий письменник та вчений, Сноррі Стурлусон (1179–1241) та почасти з них складена його славетна «Гаймскрінґла» – «Коло батьківщин».

Стиль цих саг докорінно порізнюється від римської класики, часом переповненої суто літературними прикрасами. Він – діловий та сухий, часом протокольний. Нагадує подібну ж характеристику, дану професором Бджамбою Рінченом епічній монгольській літературі.

Можливо, саме ця суха протокольність і спонукала вчених XVIII–XIX ст. розглядати скандинавські саги, як джерело історичних матеріалів, нерідко за допомогою наведених у них дат та даних, – коригуючи історію.

Бо історичним тлом цих саг були нескінченні розборки між конунгами або та ж гризня за владу. Яка на західному окраї вікінгівської цивілізації, була не менш (а як насправді – то й набагато більше) гострою, ніж на її південному окраї – княжому Києві.

А десь там, далеко внизу під конунгами, у наземному світі жили прості люди, за своїми, не надто відомими нам життєвими законами. Народжувались, виростали, працювали, виховували дітей та помирали. Та й бавилися історіями про оті конунгівські розборки, що їх мало обходили, як не відбувалися в їх власному терені, ясна річ.

У сагах незмінно знаходили своє віддзеркалення й історичні події, але – наскільки вірно? Наскільки можна покладатися на саги, як на історичний довідник? Спочатку таке питання й не ставилося; домінувала віра у будь-яке писане слово, яка сьогодні підводить нас більше, ніж будь-коли.

Питання про вірогідність історичних відомостей саг уперше поставив данський історик Е.Єссен у статті: «Вірогідність саги про Еґіля та інших ісландських саг», у німецькому «Історичному журналі» за 1872 рік. Ця стаття була написана, власне, іще 1862, але автор не наважився оприлюднити її вдома. Як писав він сам у передмові: «Оскільки мені не дозволено в Данії оголошувати несхвальні погляди на старонордичні древності, то я вважав за невластиве виступити з цим у Данії, та звертаюся до письменства німецького, хоч німецька мова є для мене менш доступною».

Далі автор добросовісно аналізує сагу про Еґіля, знаходить там низку нестислостей, все так, але… Але, чи не стукає він (принаймні – на наш погляд) – до відчинених дверей? Бо й оті нестислості є досить, сказати б так, вторинні, та й хто, власне, казав, що саги – то історичні довідники? Та, чи ж розумно було би в далекому майбутньому – вивчати нашу історію за сучасними романами?

А дещо авторам саг можна й заздалегідь вибачити, бо за подіями часом і не простежити, настільки вони хутко змінюють одна одну.

Дамо короткий огляд тих подій, що містяться в сазі про Еґіля. Це те, що коїлося на часі в англійському королевстві Нортумбрія. У сусідній Ірландії, в Дубліні (Байле Ата Кліат) тоді правив конунг Сіґтрюґ, а по ньому його брат Ґудрод. Але, обидва зазирали й на багате місто Йорк у Англії (ще римський Еборакум), де й сів наприкінці життя Сіґтрюґ. Але, року 924 вступає на престол Етельстан (924–939), король англів та саксів. А року 926 помирає Сіґтрюґ, та цим користуються англи, виганяючи з Йорку його синів, на чолі з Олафом Каураном, що подалися в Ірландію до Ґудрода. Той спробував відібрати Йорк, але потерпів таку поразку, що по кінець життя (934) не потикався більше