Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

— Та вже ж не тебе, поганцю замурзаний, — втрутився Уленшпігель.

Молодий хлопець, до якого стосувалися ці слова, кинувся битись, та Уленшпігель схопив його за комір і сказав:

— Зачепи тільки, то й язика з рота виблюєш.

Потім він звернувся до антверпенців, що були в соборі коло нього:

— Signork’и і pagader’и[146], — сказав він, показуючи на молодих голодранців, — не довіряйте їм, це не справжні фламандці, це зрадники, найняті для того, щоб накликати на нас біду, нещастя, згубу.

Потім звернувся до підозрілих осіб.

— Гей ви, ослячі морди, — вигукнув він, — ви ж здихали раніше з голоду, то де ж тепер взяли грошей, які бряжчать у ваших кишенях? Хіба продали наперед свої шкури, щоб з них потім зробити барабани?

— Чи бачили ви такого проповідника? — гукнули незнайомі.

І стали кричати всі враз до Богородиці:

— У Міке гарна сукня! У Міке гарний віночок! От би подарувати їх моїй любці!

Потім вони рушили до дверей, але один із них заліз на амвон і почав звідти верзти всяку нісенітницю. Тоді всі інші вернулись і закричали:

— Спускайся, Міке, спускайся, поки ми тебе самі звідти не стягнули. Сотвори чудо, покажи, що ти вмієш і сама добре ходити, а не тільки заставляти інших, щоб тебе носили, ти, ледарко!

Уленшпігель щосили закричав до них:

— Ану припиніть свою паскудну балачку! Всякий грабунок — це злочин!

Та вони глузували й далі, а деякі з них говорили, що треба зламати хори і стягти Міке додолу.

Тоді стара жінка, що продавала свічки, сипнула їм в обличчя попіл зі своєї жаровні. Але її звалили на підлогу й стали лупцювати. І тоді почалася веремія.

Раптом до собору ввійшов маркграф зі стражниками. Побачивши такий гармидер, він наказав усім вийти, але так нерішуче, що вийшло небагато. Інші сказали:

— Ми хочемо послухати, як попи правитимуть вечерню на честь Міке.

— Вечерні не буде, — відповів маркграф.

— Тоді ми самі її відправимо, — заявили нікому не відомі голодранці.

І в соборі залунала пісня. Деякі з тих голодранців свистіли у krieke steenen — у вишневі кісточки і кричали:

— Міке, ти ніколи в раю не розважаєшся, пограйся з нами!

Отак, безперестанку глумлячись зі статуї, вони кричали, тюкали, свистіли.

Маркграф, вдаючи, ніби злякався, вийшов і звелів зачинити всі двері, крім одних.

Народ ні до чого не втручався, а тому голодранці ставали все нахабніші й горлали все голосніше. Під склепінням аж луна йшла, наче від сотні гармат.

Нарешті один із них, що мав пику, наче печена цибулина, — очевидно, ватажок усієї зграї, виліз на амвон, махнув рукою і почав проповідь:

— Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, — сказав він, — і всі троє становлять єдине, і кожен з них є троє! Господи Боже, хоч у раю дай нам спокій з арифметикою. Сьогодні, двадцять дев’ятого серпня[147], Міке вийшла з великою помпою, пишно одягнена, щоб явити своє дерев’яне лице signork’ам і pagader’ам міста Антверпена. Але Міке під час процесії зустрілася з самим Сатаною, і Сатана сказав їй, глузуючи: «Ти диви, і яка пишна! Вбралась ти, Міке, наче королева, несуть тебе чотири signork’и, і ти й глянути більше не хочеш на бідного pagader’а Сатану, що чвалає пішки». А Міке відповідає: «Іди геть, Сатано, бо розтрощу твою голову, окаянний змію!» — «Міке, — мовить Сатана, — ось уже півтори тисячі літ, як ти бавишся цим, але Дух Господній, твій владар, звільнив мене. І я тепер сильніший за тебе, ти вже мені не наступиш на голову, ти в мене тепер потанцюєш!» Сатана схопив добрячий канчук і давай шмагати Міке. А вона, не сміючи сказати, що злякалась, навіть і не крикнула, а тільки пустилася вчвал, примусивши бігти й signork'ів, які її несли, щоб не впала разом із золотою короною та іншими прикрасами серед убогого люду. Тепер Міке тихо й мирно стоїть у своєму закапелку і дивиться на Сатану, а той вмостився високо на колоні під склепінням, погрожує їй канчуком і каже: «Ти мені заплатиш за кров і сльози, що пролилися в ім’я твоє! Міке, як там твоє непорочне здоров’ячко? Вилазь, вилазь звідти, вже час. Порубають тебе на цурпалки, зловісна ти колодо, щоб помститися за живих людей, яких в ім’я твоє немилосердно палили, вішали, закопували живцем у землю». Так говорив Сатана, і говорив добре. Треба витягти тебе з цієї ніші, Міке кровожерна, Міке жорстока, зовсім не схожа на сина свого Христа.

І тут увесь цей невідомий набрід закричав, завив, заревів: «Міке, Міке, виходь, вилазь! Напевне, ти від страху обмочила свої спідниці і нішу, в якій стоїш. Брабант тому, хто його вартий! Геть дерев’яних ідолів! Хай купаються в Шельді! Дерево плаває краще за рибу!»

Народ слухав це мовчки.

Та Уленшпігель збіг на амвон і зіпхнув звідти промовця, аж той загуркотів по сходах.

— Чи ви збожеволіли, — звернувся він до народу, — чи зовсім подуріли, що далі свого сонливого носа нічого не бачите? Хіба не розумієте, що тут орудують зрадники? Вони хочуть зробити вас блюзнірами і грабіжниками, щоб потім оголосити бунтівниками, спорожнити ваші скрині, а вам постинати голови або спалити на вогнищі. А ваше майно успадкує король. Signork’и і pagader’и, не слухайте цих брехунів і злодіїв, не зачіпайте Божої Матері, живіть і працюйте весело, добро наживайте і здорові його споживайте. Чорний демон загибелі накинув на вас оком. Це він під’юджує вас на грабунок і погром, щоб наслати на ваші голови ворожу армію, щоб обвинуватити вас у зраді й бунті, а тоді поставити над вами жорстокого деспота Альбу, що принесе вам інквізицію, конфіскації й смерть. І спадкоємцем вашим буде він!

— Гей, — гукнув Ламме, — не грабуйте нічого, signork’и і pagader’и, король і так уже вельми сердитий. Донька вишивальниці казала про це моєму другові Уленшпігелю. Не грабуйте, панове, нічого!

Але народ не міг їх почути.

А невідомі кричали:

— Грабуй, тягни! Бери! Брабант тому, хто його вартий! У воду дерев’яних ідолів! Вони плавають краще за рибу!

Уленшпігель кричав з амвона, мов несамовитий:

— Signork’и і pagader’и, не дозволяйте грабувати! Не накликайте на місто згуби! — Але його стягли з амвона, хоч як він відбивався руками й ногами, подряпали йому обличчя, пошматували куртку й штани. Увесь закривавлений, він не переставав кричати:

— Не дозволяйте грабувати!

Але кричав він намарне.

Підбурювачі й місцевий набрід з криком: «Хай живе гез!» — кинулись на крилас і зламали поруччя.

І почали бити, трощити, руйнувати. Близько півночі цей величезний