Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

Таксі зупинилося перед «Ротондою». Хоч би яке монпарнаське кафе ви назвали водієві, сідаючи в таксі на правобережжі, він неодмінно привезе вас до «Ротонди». За десять років вони, певно, возитимуть до «Дю Дома». А втім, відстані там невеликі. Я пройшов повз безлюдні столики «Ротонди» до кафе «Селект». Усередині кілька чоловік пили за стойкою, а на вулиці сидів один-єдиний відвідувач — Гарві Стоун. Перед ним здіймалася купка блюдечок, і щік його давно не торкалася бритва.

— Сідай, — сказав Гарві,— я тебе шукав.

— А що сталося?

— Нічого. Просто так шукав.

— Ти з іподрому?

— Ні. Не був там з неділі.

— Що чути із Штатів?

— Нічого. Анічогісінько.

— А що сталося?

— Не знаю. Але я з ними більше справ не маю. Ніяких.

Він подався вперед і зазирнув мені в очі: — Сказати тобі щось, Джейку?

— Скажи.

— В мене вже п'ять днів ріски в роті не було.

Я швиденько прикинув: три дні тому Гарві виграв у мене двісті франків у покерні кості в барі «Нью-Йорк».

— А чого?

— Грошей чортма. Не надійшли гроші.— Він помовчав. — Знаєш, Джейку, так дивно. Коли я опиняюся в такому становищі, мені хочеться бути на самоті. Хочеться сидіти у себе в кімнаті. Я мов той кіт.

Я помацав пальцями в кишені.

— Тебе сотня влаштує, Гарві?

— Так.

— Ну то ходімо їсти.

— Встигнемо. Випий зі мною.

— Краще б ти поїв.

— Ні. Коли на мене находить отаке, мені однаково, їсти чи не їсти.

Ми випили. Гарві поклав моє блюдечко на свої.

— Ти знайомий з Менкеном, Гарві?

— Знайомий. А що?

— Що він за один?

— Пристойний чоловік. Вміє пожартувати. Коли ми з ним обідали востаннє, мова зайшла про Гоффенпаймера. «Все лихо в тому, сказав він, — що в Гоффенгаймера всі розв'язки тримаються на підв'язках». Непогано сказано.

— Непогано.

Але він уже видихся, — вів далі Гарві.— Він уже написав про все, що знав, а тепер пише тільки про те, чого не знає.

— Може, він і пристойний чоловік, — сказав я. — Тільки читати його я не можу.

— Та його вже ніхто не читає,— мовив Гарві.— За винятком хіба тих, що звикли читати наукові записки Інституту Александра Гамільтона.

— Гм, — сказав я. — І це непогано сказано.

— Авжеж, — кивнув Гарві.

Якийсь час ми посиділи мовчки в глибокій задумі.

— Ще по чарці портвейну?

— А чого ж, — погодився Гарві.

— Он іде Кон, — сказав я.

Роберт Кон переходив вулицю.

— А-а, той недотепа, — зауважив Гарві.

Кон підійшов до нашого столика.

— Привіт, бродяги! — сказав він.

— Привіт, Роберте, — відповів Гарві.— Я оце втовкмачував Джейкові, що ти недотепа.

— Як це розуміти?

— От скажи відразу. Не роздумуючи. Що б ти найохочіше робив, якби тобі дозволили робити, що заманеться?

Кон задумався.

— Тільки не думай. Кажи відразу.

— Не знаю, — сказав Кон. — І взагалі, до чого це?

— Я тебе питаю, що б ти найохочіше робив. Кажи перше, що спаде на думку. Навіть безглуздя.

— Не знаю, — сказав Кон. — Як на мене, найохочіше я взявся б знову грати у футбол.

— Я помилився, назвавши тебе недотепою, — сказав Гарві.— Ти просто взірець загальмованого розвитку.

— Зате ти страшенно дотепний, Гарві,— сказав Кон. — Ти діждешся, що тобі хтось затопить у пику.

Гарві Стоун засміявся.

— Даремно ти так гадаєш. Ніхто цього не зробить. Бо мені на це начхати. Я не боксер.

— Тоді не начхаєш.

— А от і начхаю. В цьому й полягає твоя помилка. Бо ти людина недалека.

— Годі базікати про мене.

— Будь ласка, — сказав Гарві.— Мені начхати. Для мене ти — порожнє місце.

— Дай спокій, Гарві,— втрутився я. — Випий ще портвейну.

— Ні,— сказав він. — Піду поїм десь поблизу. Бувай, Джейку.

Він підвівся з-за столика й пішов вулицею. Я дивився, як він переходить на той бік, лавірує між таксі,— присадкуватий, повільний, певний себе.

— А мені він подобається, — мовив я. — Я його люблю. Не варто на нього сердитись.

— Знаю, — сказав Кон. — Просто він діє мені на нерви.

— Ти сьогодні працював?

— Ні. Не пишеться чогось, і край. Ця книжка посувається куди важче, ніж перша. З якого боку не почну — нічого не виходить.

Від, сказати б, здорової самовпевненості, з якою він повернувся напровесні з Америки, не лишилося й сліду. Тоді він не сумнівався в своїх здібностях, і діймала його тільки жадоба пригод. Тепер ця впевненість зникла. Я відчуваю, однак, що не зумів іще виразно зобразити Роберта Кона. Річ у тім, що, поки він не закохався в Брет, я не чув од нього жодного слова, яке вирізнило б його з-поміж інших людей. За ним приємно було стежити на тенісному корті, він мав спортивну фігуру й тримався у формі, вправно грав у бридж і чимось мило й смішно нагадував студента. Я жодного разу не чув, щоб у товаристві він сказав що-небудь оригінальне. Він носив сорочки-теніски — так ми називали їх замолоду, й так вони звуться, мабуть, і нині,— але вічного юнака із себе не вдавав. Навряд чи він дуже дбав про свій одяг. Зовнішньо він сформувався в Прінстоні. Внутрішньо він склався під впливом двох жінок, які виховали його. Була в ньому мила хлоп'яча щирість, якої ні першій, ні другій не вдалося витравити, й, очевидно, цієї риси я не зумів показати. Він, скажімо, любив перемагати у грі в теніс. Певно, йому кортіло здобути перемогу не менше, ніж Ланглен. А проте, коли він програвав, то програвав весело. Закохавшись у Брет, він як тенісист зійшов на пси. Він почав програвати таким партнерам, які доти й не мріяли перемогти його. Але ставився до цього дуже спокійно.

Отож ми сиділи на терасі кафе «Селект», і Гарві Стоун саме перейшов вулицю.

— Ходімо до «Діла», — сказав я.

— У мене тут побачення.

— О котрій?

Френсіс має прийти о чверть на восьму.

— Он вона йде.

Френсіс Клайн прямувала до нас через вулицю. Вона була дуже висока і, йдучи, робила багато зайвих рухів. Вона помахала нам рукою і всміхнулась. Ми дивились, як вона переходить вулицю.

— Привіт, Джейку, — сказала вона. — Я дуже рада, що ви тут хочу побалакати з вами.

— Привіт, Френсіс, — відповів Кон. Він усміхнувся.

— О, привіт, Роберте! І ти тут? — Вона швидко заторохтіла далі: — Ну й нахвилювалась я сьогодні. Оцей тип, — вона кивнула на Кона, — не прийшов додому обідати.

— А ми й не домовлялись.

— Авжеж. Але ти не попередив куховарку. А потім я пішла на побачення з Полою, та не застала її на роботі. Я вирішила діждатись її