Читати книгу - "Останній заколот"

Високий не відповів: заклав два пальця до рота й пронизливо свиснув.

— Виходить, з кумпанією, — констатував священик і підморгнув Вовкові: — А ти не вірив…

За цвинтарем почувся шум, гупання копит, іржання, а через хвилину сам отаман Длугопольський спішився біля попової садиби. Наказав Зубченкові:

— Візьми хлопців і пошуруй в селі. Якщо голову злапаєте, до стінки, а так без особливого бешкету. А ми із святим отцем погомонимо.

— Завжди радий… — збіг з ганку священик. Побачивши ще одного вершника, подав йому руку. — Завжди радий бачити і вас, Володимире Антоновичу. Та й для вас маю сюрприз, — обернувся до веранди, — прапорщик Вовк власною персоною.

— Невже? — Грунтенко зіскочив з коня. — Зачекалися вас, прапорщику, вже й не сподівалися…

— А я живий і здоровий, як бачите, і зробив усе, ще міг…

— Та бачимо, що живий-здоровий… — Грунтенко ступив до освітленого кола на веранді, зазирнув Петрові у вічі.— Які новини привіз, прапоре?

Але Вовк знав субординацію. Ступив крок убік, виструнчився перед Длугопольським.

— Пане отамане, — почав чітко, — дозвольте доповісти…

— Облиште, — зупинив його Длугопольський. — Давайте без казарми, прапорщику. — Опустився на вільний стілець, вказав Вовкові на місце поруч. — Сідай, Володимире Антоновичу, погомонимо без свідків.

— Ну? — тільки й запитав Грунтенко, втупившись у Вовка.

— З вашим паролем я вийшов у Києві на чоловіка, котрий працює як на нас, так і на ще одну підпільну організацію з центром за кордоном, — повідомив Вовк. — Богдан Юліанович Мухін, вельми поважний і розумний чоловік. З пакетом від нього перейшов кордон і потрапив у Варшаву. Там найперше зустрівся з представником “двуйки”, який і забрав у мене документи.

— “Двуйка” свого не впустить, — ствердив Длугопольський, а Грунтенко нетерпляче махнув рукою.

— Ну? — підігнав.

— Цей же офіцер “двуйки” наступного дня зв’язав мене в полковником Ступницьким.

— А генерал-хорунжий? — занетерпеливився Длугопольський.

— Мушу засмутити вас: Юрій Йосипович фактично полишив справи…

— Як так? — вирвалося в Грунтенка.

— Надпоручник Радловський пояснив мені, що на польський уряд натиснула Совдепія, і Центральний штаб розпущено. — Вовк побачив, як витягнулося обличчя в Длугопольського, як забігали очі в Грунтенка, й сказав: — Мені неприємно повідомляти погані новини, панове, та що вдієш. Маємо дивитися правді у вічі. Генерал-хорунжий здався, він переїхав до карпатського містечка Косова й відкрив там ресторацію.

— Не може бути! — вихопилося в Грунтенка. — Яка ганьба!

Длугопольський підхопився зі стільця, ступив кілька кроків.

— Зрадник! — видихнув важко. — Генерал-хорунжий Тютюнник зрадив свій народ!

— У нього не було іншого виходу, — сказав Вовк. — І це пояснив мені полковник Ступницький.

— Що ж він сказав? — зацікавлено запитав Грунтенко.

— Сам Симон Васильович ще не отямився після розгрому корпусу генерала-хорунжого, — повідомив Вовк холодно. — Я зрозумів, що головний отаман деморалізований. Вибачте за різкість та відвертість суджень, але кажу правду. Якщо систематизувати розмову з полковником Ступницьким, то його рекомендації зводяться ось до чого: припинити або пригальмувати активні дії повстанських загонів на Україні і вичікувати до особливого розпорядження.

Длугопольський постукав себе кулаком по чолу.

— Чи розуміє цей полковник, — вигукнув з гіркотою, — що таке очікувальна позиція в наших умовах? У мене що, теплі казарми, стайні для коней, фураж?..

— Чекай, — перебив його Грунтенко, — прапорщик ще не закінчив…

— Після Варшави я, за розпорядженням Мухіна, поїхав у Париж.

— Що?! — вигукнув Грунтенко, а Длугопольський рвучко повернувся до Вовка.

— За дорученням Мухіна мав доставити пакет від київської підпільної організації Центр дії.

— Що це таке? — вражено запитав Грунтенко.

— Центр дії створено в Парижі для координації підпільної діяльності в Совдепії. Закордонна міжпартійна організація з великим осередком у Києві. Вважають, що більшовики довели країну до краху, влада червоних вичерпала себе, й вони готові перебрати її до своїх рук. Звичайно, трохи підштовхнувши Совдепію, як санчата, які застрягли на горі — штовхнеш ногою й покотяться, набираючи швидкість.

— Яке безглуздя! — похитав головою Грунтенко.

— Цю точку зору поділяє ціла група київської інтелігенції, — заперечив Вовк, — серед якої є відомі професори. Крім того, в Києві існує молодіжна група Центру дії, котра прийняла цю програму. У Парижі видається центральний орган — журнал “Новь”, він активно розповсюджується в Києві.

— Демагогія! — заявив Длугопольський безапеляційно.

— Цілком солідаризуюся з тобою! — підхопив Грунтенко. — А скажіть, прапорщику, яка національна програма Центру дії?

— Вони вважають, що майбутній державний лад Росії має бути республікансько-демократичним. Більшість в організації захопили кадети й ті, хто поділяє їхні погляди, їхня спільна точка зору така: Росія має бути єдиним державним тілом, а вимоги національних меншинств слід по можливості задовольнити. Однак один з лідерів Центру дії Вакар прямо заявив мені: їхнє керівництво вважає недоцільним відокремлення від Росії національних меншинств.

— Овва! — скривився Грунтенко. — Типова кадетсько-шовіністична точка зору. Вони декларували її в Думі, не можуть зректись і тепер.

Длугопольський сів на стілець верхи, сперся підборіддям на спинку.

— Невтішні вісті привезли, прапорщику, — сказав, не зводячи з Вовка немигаючого погляду.

— А кур’єрів, які привозили погані новини, страчували… — знизав Вовк плечима. — Принаймні це практикувалося в турецьких султанів.

— Я не султан, а Володимир Антонович не великий візир. Тому ставити вас до стінки не будемо, краще влаштуємо військову раду — як чинитимемо далі.

— Вибачте, я ще не закінчив, — сказав Вовк. — У Парижі я провів переговори на цю тему з Вакаром, про якого щойно згадував, а той, в свою чергу, прозондував це питання десь в урядових колах. У Парижі вважають: якщо сили національного зрушення зможуть захопити якесь велике місто, скажімо, Житомир, треба звернутися по допомогу до Антанти, створивши тимчасовий уряд, і вона швидко втрутиться.

Питання, чи варто доводити до відома отаманів рішення Франції і Польщі щодо збройного вторгнення на територію Радянської республіки, дебатувалося в ДПУ. Вирішили: варто. Отамани й справді можуть почати наступ — тоді їх легше буде зліквідувати одним нищівним ударом. Длугопольський багатозначно гмикнув.

— Ми сподівалися на закордонну допомогу, — визнав, — але вважали, що Центральний штаб спроможеться ще на одне збройне вторгнення на Україну. А самим нам важко захопити не тільки Житомир, а й Бердичів. Сил малувато, й бердичівський кавполк наступає нам на п’яти.

— Антанта лише обіцяє… Обіцянки-цяцянки… — З сумнівом протягнув Грунтенко: його рішення якомога швидше виходили з гри зміцніло.

“За першої ж зручної нагоди, — вирішив. — Далі тягнути небезпечно. Ще місяць — два, а там холоднеча…”

— Треба приймати рішення, — повернувся до нього Длугопольський. — Пропоную негайно провести переговори з Петриком.

— Слушно.

Длугопольський підійшов до бильців веранди.

— Отче Леонтій, ідіть-но сюди.

Священик з’явився одразу, немов чекав, що його покличуть.

— Треба негайно послати людину до Петрика, — наказав Грунтенко. — Сьогодні вночі. Нехай повідомить: зустріч у Трощі в середу.

— У середу, то й в середу, — погодився