Читати книгу - "Чого не гоїть огонь"

Троян стояв і вдивлявся в передпілля. І пригадав одну картину з свого хлоп'яцтва. В такий час з неймовірною силою тиснуться спогади. Пригадав, як однієї зими на Масляну, вертаючись із старшим братом пізно ввечері у заметіль з межирічного млина, вони саме на цьому передпіллі заблудили. Він виразно пам'ятає отой там далі ярок, куди вони заїхали, де зламались їх сани і де вони мусіли лишити борошно, щоб шукати дорогу до села. Пригадує ту ніч, той вітер, студінь і цей самий Попівський ліс, що видавався йому тоді таємничим і дуже привабливим на тлі білої порожнечі, що загрожувала їм смертю. Як той ліс звабливо шумів, як він стояв тим своїм грізним, чорним валом, ніби глибокий обрив якогось острова над розбурханим морем. Дуже виразно пригадує, як казав братові зайти до того лісу, розкласти багаття і чекати до світу. Але брат повернув коні без саней проти вітру і вони щасливо добилися до Залузьких хуторів, де жив брат чоловіка тітки Зіньки. Хтозна. Може, ця пригода помогла йому вибрати це місце тепер? А може, ті різні казки та перекази, що ними овіяний кожний закуток цієї землі? Таж це у цьому лісі жив свого часу знаний пасічник Никодим Іваницький — кревний настоятелів дерманської церкви, що сиділи на цій парафії добрих триста років, пресловутий чорнокнижник, що знався, кажуть, із самим дияволом. Взагалі у Дермані багато було відьмарів, відьом, чарівників, упирів, але цей був найсильніший — знав чорну магію і пробував пісок обертати в золото. А поза тим: то ж одна з дочок Никодима була бабою Віри. Віра про це ледве чи знає, але була то мати її матері, і звалась також Павліна, і була відьма на всю околицю, як повитуха, як знахурка і навіть як ворожка, бо замовляла вроки, пристріт, зуби, навіяне, кровотечу і жила у цьому ж лісі отам далі на галявині, де і досі видно зарослий кущами горбок, що лишився з її хати, знищеної пожежею.

Як там було справді — Троян не знає, але є то гарна казка, і спогад про неї летить через віки від покоління до покоління і долетів аж до цього ось дня.

Містично бовваніла просіяна тонким просвітом місяця віддаль, спокійно гомоніли між собою своєю мовою сосни, лежали нерухомими луками три горби, і десь там далі — не видно — було мовчазне древнє селище.

Вертаючись іншою стежиною, Троян аж три рази натрапив на варту. А коли дійшов до свого барачка — зустрів при вході Терешка.

— Ти ще не спиш? — запитав Троян.

— Бачу, і ти не спиш, — відповів Терешко. — Щось хотів, може, сказати? Їх мова зайшла за майбутнє Свято.

— Маєш рацію, командире, — сказав Терешко. — По селах уже пішла чума. Вернули багато колись вивезених. Ось тут маю відомість, що у Дермані завербовано чимало людей, особливо жінок, до так званого «смершу»… Навіть дітей…

— Ну і? — спитав Троян все ще під враженням недавніх своїх ліричних спогадів.

— Та… думаю, що нам прийдеться ще більше замкнутися, — сказав на це Терешко і, не діставши відповіді, продовжував: — Думаю, що плановане розговіння з населенням ледве чи можна буде перевести…

— А! — перебив його Троян. — І так вони знають кожну нашу діру!

— Знають то знають… Мусимо не впустити до себе… Це вже твоя особиста справа… Та пані… Я їй передав твою писульку, але… Вона все-таки була в Рівному. Зрештою, це твоя справа… Я взагалі…

— Хумн! — муркнув Троян. — Все це проблеми. Розумію. Багато над ними думав. Маєш рацію! Мусимо замкнутись ще тісніше. Навіть перед самими собою!

— Знаєш, як це роблять «вони». Навіть ночувати бояться по селах, а вони ж все-таки ніби держава.

— Та-а-а! Держава! — буркнув і на це Троян. — Чортзна-що! Напустили страху, а тепер самі в ньому душаться…

Другого і третього дня — в п'ятницю і суботу — було довкруги ніби спокійно, але Троян до Дерманя не поїхав. Передав лише писульку. Вітав зі святом і обіцяв «при погоді й нагоді» відвідати. Про її «час» нічого не згадав.

Приходили з усіх кінців тугі вісті. Телефон у барачку командира не переставав піпікати, а Залізняк не відривався від свого «телефункена» і свого темно-синього блокнота. Приходили й відходили командири різних відтинків, приїжджали й від'їжджали зв'язкові та кур'єри Довбенка, Докса, Ясеня. На Трояна, як на передпілля, ставили велику ставку і боялися за його висунуте становище.

Була соковита, аж до млости, парна погода, пашіли, мов нагріта піч, горби передпілля, їх сірі, протисонячні схили на очах зеленіли, у синьому, як лазурок, небі закружляли перші лелеки, на обрії за горбами замаячіли верхи тополь, що їх звичайно не видно.

І був, як сказано, спокій. Лихий, напружений, але спокій. Спокійно також минула Великодня ніч — всипана зорями і свіжа до приморозку. У таборі гостре поготівля, на всіх кінцях застави. Але в Терешковому, як він казав, салоні, все-таки якимсь чудом з'явилася хлібина на зразок паски, дві — синя і жовта — крашанки і одна. писана знаним запорізьким «клинцем», писанка. Вість про це рознеслася по цілому таборі, і хто міг — заходив і хрестився, ніби у церкві, дарма що Терешкова буда від входу до покуття була завалена, мов шопа, лантухами кукурудзяного борошна, картоплі, каністрами з нафтою і кухонним, підручним майном. Застелений парусиною столик з недогарком лойової свічки пишався над усім тим добром, мов престол.

А коли і ранок прийшов спокійно, Троян звелів повиносити з усіх кутків всі, які лише були, подобизни столів, розставити їх попід соснами, і опісля всі, хто не був у службі, засіли за розговіння. З'явилась перед кожним порція білого хліба, шматок ковбаси і крашанка. Посередині столів появилися ті самі Терешкові пасочки з лойовою свічкою. Потім знайшовся і «піп», що проговорив кілька молитов, а зокрема «Нехай воскресне Бог і згинуть всі вороги його»; ще пізніше всі в один голос проспівали три рази «Христос воскрес», при чому очі у багатьох пойнялися вогкістю. Не обійшлося й без промови — годі було не сказати кількох справді теплих слів, дарма що Залізняк, якому саме припала ця роль, намагався, як і звичайно, бути залізним. Але ж біля нього сиділо не залізо, а тіла і душі, як він сам казав, хоч за кожною спиною висів автомат на двадцять п'ять набоїв. Кожному пригадалося те, що його годі затерти навіть світовою війною, — мама, батько, сестра, брат, радісне «Христос воскрес», дзвони, що бушували цілими днями, мов тайфун, юрби людей, що цвіли,