Читати книгу - "Повiя"

- Тепер корсетку надягай, - держачи в руках корсетку, поспiшала Марина. Надiла й корсетку.

- Держись рiвно!

Як кравець, мiряючи плаття, общипує та обсмикує, так Марина смикала Христю. Ось уже все готово.

- Ану, дивись! - скрикнула Марина. Мар'я пiднесла дзеркало.

- Пiдожди, ще не все! - I Марина мерщiй скинула з себе дукачi, намисто i начепила Христi на шию.

- О, тепер так! - сказала, одiйшовши геть. I лице, i очi у неї горiли, любуючись, як то гарно Христi у тому уборi.

їй було справдi гарно. Низенька, кругла, вона здавалася не польовою квiткою довгостеблою, от як Марина, а повною огородною маргариткою, що так щиро ходили коло неї невтомнi дiвочi руки, доглядали невсипущi очi, кожну бур'янину прополюючи, рано й вечiр поливаючи. Чорнява голiвонька З ясними очима, чорними бровами й рожевими устами, мов виточена, сидiла на високiй шиї, унизанiй намистом, дукачами; личко червонiло, усмiхалося; очi грали: здоров'ям i радiстю iскрило вiд їх. Бiлi вишитi рукава випадали З темної корсетки, мов пучок квiток, нав'язаний на руки; корсетка чорнiла, а ситцева спiдниця червонiла незчисленними квiточками, мов поляна серед лiсу, густо укрита трав'янками.

- Бач! бач! бач! - кричала Марина, жартiвливо б'ючи Христю по плечi. - А казала - погано. Якою треба ще краще? Зроду-вiку в селi до ладу не нарядяться. Адже правда, Map'є?

Мар'я стояла, дивилася - i очi її розбiгалися.

- От бач! От що значить - до лиця, - вимовила вона, зiтхнувши, мов що згадалося їй давнє-минувше, котре вже не вернеться знову.

- Глянь та подивись на себе! - муштрує Марина Христю. У Мар'ї очi Заграли.

- Знаєш шо, Христе? - почала вона тихо. - Пiди оце до панича.

- Боже мене храни! Щоб вигнав?

- Нi, не вижене. Пiди нарочито, чи пiзнає, - каже й Марина.

- Знаєш, що зроби? - рає Мар'я. - Увiйди та й кажи: просили барин i бариня, щоб пожалували до їх. Як спита якi, хiба, скажеш, не знаєте? Тi, до яких вашi пани поприходили.

- Пiди, Христе! Пiди, голубко! Пiди, моя сестрице! - пада коло неї Марина.

Христя рiшилася. Ступила раз, удруге, повернулася i засмiялась.

- Тiльки не смiйся!

Христя ще раз ступила, утерлася, оглянулася i, вхопившись за клямку, одчинила дверi. Мар'я й Марина поступили за нею до одвiркiв.

- Здрастуйте! - привiталася Христя.

- Здоровi, - одказав панич, одводячи очi вiд книжки. Вiн читав.

- Просили пан i панi, щоб пожалували до їх.

- Якi пан i панi?

- О-о, хiба не знаєте? - щебече Христя, усмiхаючись. Марина зачмихала; Мар'я сунула їй кулака пiд бiк i, одiпхнувши геть вiд дверей, вставила у їх голову.

- А почiм же я знаю? - каже панич.

- Там i вашi пани… - наводила Христя.

- Пiзно вже, - каже панич, дивлячись на невеличкi дзигарi. - Кланяйся i дякуй. Скажи - зiбрався спати.

- О Мар'е! О лихо! О не видержу! -затуляючи рукою рота, шепотiла Марина. Регiт її пiдкидав, давив, перевертав.

- То так i сказати? - пита Христя.

- Так i скажи.

- Прощавайте ж.

- Iди здорова.

Тiльки що Христя повернулася йти, як Мар'я i Марина пiдняли нестямний регiт.

- Ха-ха-ха! Хо-хо-хо!.. О лихо! О-о-о! - носилося по кухнi, ламалося у дверi до панича.

- Що там таке? - промовив вiн сам до себе i, мугикнувши, напрямився в кухню.

Марина i Мар'я аж на пiл попадали вiд реготу; не видержала i Христя. Тепер тiльки панич довiдався, що його пiддурили, i сам усмiхнувся.

- Так оце той посланець! - сказав вiн, хитнувши головою на Христю, Марина вибiгла аж насеред кухнi i, як божевiльна, плескала у долошки, заливаючись реготом; Мар'я, припавши до полу, вiд нестямки тремтiла уся, хапаючись за живiт.

- Ану, йди сюди! Iди сюди, посланець з чужих краiв! - жартував панич, простягаючи руку, щоб ухопити Христю.

Христя одскочила було геть, та її ззаду пхнула Марина, так що вона трохи не стукнулася з паничем. Панич ухопив її за руку, увiв у свою хату i почав оглядати.

- Iч, гарна яка! Iч, яка хороша стала! - хвалив вiн, трiпаючи своєю невеличкою бiлою рукою по її повнiй щоцi. Вiд того трiпання била кров у Христине лице, приливала у голову. Загорялися у серцi разом якiсь любi i важкi почуття, - так загоряється гнiт, коли до його пiднесеш палючий сiрник. Рука паничева якось грiє, лоскоче; Христя червона, як макiвка, схилила голову на один бiк i придавила пiдборiддям його руку до своєї шиї. Вона почула, як її серце забилося, як дух у грудях затнувся, високо пiднiмаючи повне огню лоно.

- Славна! - мовив таким любим голосом панич, що Христя аж пiдвела голову.

"Чи вiн се сказав, чи нi?.." Очi їх стрiлися. Крiзь синi стекла очок виставились, мов чорнi ягоди, його зрачки; якiсь iскорки жеврiли у їх; у Христi ж очi горiли-палали… Дух у грудях ще дужче сперло, кров ще бiльше вдарила в лице, аж в ухах шумiло. Христя, мов хто кольнув її, стрибнула назад i вибiгла в кухню.

- Що вiн казав? Що казав? - зашепотiли разом Марина i Мар'я. Христя не змогла говорити… так її серце билося, стукотiло.

- Нi, з вами кашi не звариш! - промовив голосно панич, закриваючи книжку. - Iдiть краще та пiснi заспiвайте. Хто вмiє?

- Христя вмiє! - гукнула Марина.

- Я не вмiю, - похнюпившись, тихо одказала Христя.

- Та ну, годi! Де ж не вмiєш? - уговорює Марина. - Умiє, умiє, - доводе паничевi.

- Христе! Чого ж ти? Бач, яка соромлива! Iди заспiвай хоч одну; я послухаю. Я люблю простi пiснi.

- Так я ж не вмiю, - одмагалася Христя.

- Поведемо її! - скрикнула Марина i разом з Мар'ею ухопили Христю пiд руки i умчали в паничеву хату.

Панич ухопив стiльця, приставив до свого i посадив Христю рядом з собою. Христя тiльки сплеснула руками i зареготалася… Вона сидить рядом З паничем! де не так давно сидiла панi… Чудно, чудно! Марина i Мар'я звiсились на стiлець до неї, поглядають то на панича, то на неї, ззираються самi з собою; i чує Христя, як вони очима смiються… їй робиться i душно, i млосно; щось давить за горло, пориває за серце. Вона скочила, утекла б, та вiн придержує її за руку - не пускає. У тiм мiсцi, де обхопили його пальцi руку, - кров б'ється, кидається жила.

- Якої умiєш, Христе, розказуй або заспiвай. Я запишу. - I, все кажучи, береться за папiр i