Читати книгу - "Емілі в пошуках веселки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Не кажи, що не кохаєш мене… ти можеш… ти маєш… чого ж, Емілі, — його очі на мить стрілися з місячним сяйвом у її, — ти кохаєш.
— Просто жахливо, як незначні речі змушують людей до непорозумінь, — видала з себе Емілі за декілька хвилин — а може, годин.
— Все життя я намагався тобі освідчитись, — сказав Тедді. — Пам’ятаєш той давній вечір на Завтрашній Стежці одразу після вищої школи? Просто коли я намагався зібрати волю в кулак і спитати, чи ждатимеш ти мене, ти сказала, що для тебе шкідливе нічне повітря, і пішла в дім. Я подумав, що це був чемний спосіб позбутися мене: я знав, що тебе не надто турбує нічне повітря. Той випадок на роки позбавив мене сміливості. Коли мені стало відомо про вас із Елмером Вінсентом — мама писала, що ви зустрічалися — мене це неприємно вразило. Спершу мене навіть опосіли думки, що ти ніколи не кохала мене. А взимку, коли ти занедужала, я ледь не здичавів. Я ж був тоді у Франції й не міг тебе навіть побачити. Писали, що Дін Пріст постійно був поруч з тобою, всі думали, що якщо тільки ти видужаєш, то він одружиться з тобою. А потім мені повідомили, що ти маєш намір вийти за нього. Я не говоритиму про це багато. Та коли ти, ти врятувала мене від смерті на «Флавіані», я зрозумів, що ти моя, раз і назавжди, і не мало значення, чи знала про це ти. Наступну спробу я зробив того ранку біля самого Чорноводдя — і ти знов немилосердно відштовхнула мене. Здригнулася від мого дотику, немов моя рука була змією. А ще ти так і не відповіла на мого листа. Емілі, чому? Ти ж казала, що тобі не байдуже…
— Я не отримала листа.
— Не отримала? Але ж я його надіслав…
— Так, знаю. Я маю тобі сказати… вона сказала, я маю розповісти…
Вона коротко переповіла йому все.
— Моя мати? Зробила таке?
— Не будь до неї суворим, Тедді. Знаєш, вона не була як інші жінки. Її сварка з твоїм батьком… не знаю, чи розповіла вона тобі…
— Так, вона все розповіла… коли приїхала до мене в Монреаль. Але це… Емілі…
— Давай просто забудемо — і пробачимо. Вона була такою нещасною і зломленою, що не знала, що робить. А я… я… була надто гордою… надто гордою, щоб прийти до тебе, коли ти кликав мене того останнього разу. Я хотіла піти… але думала, ти лише розважаєшся…
— Тоді я остаточно втратив надію. Надто вже часто виставляв себе дурнем. Я бачив тебе у вікні, від тебе ніби йшло крижане сяйво, як від якоїсь зимної зірки… Я знав, що ти чула мене… ти вперше не відповіла на наш старий знак. Здавалося, мені вже нічого не лишилось, крім як забути тебе… якщо зможу. У мене це так і не вийшло, хоча я думав, що зміг… за винятком тих хвилин, коли я підіймав погляд на Вегу з сузір’я Ліри. І я був самотнім. Ільза була мені гарним другом. Крім того, я міг говорити з нею про тебе і мати власний куточок у твоєму житті, будучи чоловіком тієї, кого ти любиш. Я знав, що небагато значу для Ільзи: я був для неї лише втішальним подарунком. Але я думав, що ми могли б іти по життю разом, підтримуючи одне одного і рятуючи від страхітливої самотності в цьому жорстокому світі. А тоді, — Тедді засміявся, — коли вона «піднесла мене на вівтар», згідно з Бертою М. Клей[40], я страшенно розлютився. Вона зробила з мене такого дурня — з мене! А я уявляв, що вже майже став значущою особою в цілому світі. Кажу тобі, як я тоді зненавидів усіх жінок світу! І мені боліло. Я сильно прив’язався до Ільзи, у якомусь значенні я її навіть покохав.
— У якомусь значенні, — Емілі не відчула жодного уколу ревнощів.
* * *Навіть не знаю, чи підбирала б я на твоєму місці недоїдки з Ільзиного столу, — зауважила тітка Елізабет.
Емілі обдарувала її одним зі своїх давніх променистих поглядів.
— Недоїдки з Ільзиного столу. Чому ж, Тедді завжди належав мені, а я йому. Серцем, душею і тілом, — відказала Емілі.
Тітка Елізабет здригнулася. Деякі речі, буває, відчуваєш досить ясно, та годі й намагатися пояснити їх словами.
— Завжди лукавить, — так прокоментувала це тітка Рут.
— Варто б їй побратися з ним, доки вона знову не змінила своєї думки, — сказала тітка Едді.
— Гадаю, його поцілунки вона принаймні не витиратиме, — проказав дядько Воллес.
Та нарешті родина була задоволена. Дуже задоволена. Після всіх їхніх тривого через сердечні справи Емілі вони нарешті бачили її «поважно влаштованою» за парубком, якого вони добре знали, який до того ж, принаймні наскільки їм було відомо, не мав шкідливих звичок і темного минулого. А ще він був дуже добрим у малюванні і багато хто знав його за кордоном. Звісно, всього цього вони не говорили, та старий Келлі сказав це за них.
— О, ну тепер це вже на щось схоже, — схвалив він.
Дін написав перед самим весіллям у Місячному Серпі. Від нього прийшов товстий лист із вкладеним до нього додатком, який затверджував передачу у повну власність Емілі Розчарованої Оселі та всього, що в ній було.
«Зіронько, я хочу, щоб ти прийняла це від мене в якості весільного подарунка. Цей дім не повинен залишатися розчарованим. Я хочу, щоб він врешті-решт ожив. Ви з Тедді могли б у ньому жити хоча б улітку. І колись я прийду туди, щоб побачити тебе. Я вимагаю повернути мені мій давній куточок у домі твоєї дружби — тепер і назавжди».
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Емілі в пошуках веселки», після закриття браузера.