Читати книгу - "Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу"

колективну самооборону, якщо матиме місце збройний напад на Члена Організації, доки Рада Безпеки не вживе заходів, необхідних для підтримки міжнародного миру і безпеки». ">[222]А що робити перед лицем цих нових небезпек або з огляду на загрозу геноциду, якщо Рада Безпеки не в змозі діяти через те, що одному або кільком її членам заманулося накласти вето на відповідні рішення? Ці та інші питання варті окремого розгляду і слід прагнути можливого консенсусу або, принаймні, наближення позицій усередині Заходу (або навіть у рамках усього міжнародного співтовариства), якщо йдеться про розвиток принципів нового світового порядку.

Паралельно з цим у регіоні Близького і Середнього Сходу і далі вирішуватимуться багаторічні конфлікти навколо творення національних держав і пов'язані з цим питання кордону, що беруть початок з розпаду великих імперій ХIХ-ХХ століть. Насамперед тут слід згадати ізраїльсько-палестинське протистояння в серці цього неспокійного регіону, проте не варто нехтувати й Кавказ уздовж його північного краю, Кашмір геть на крайньому сході регіону та конфлікт довкола Західної Сахари в західній частині кризового поясу. Кавказький регіон трусить чимраз більше через віддалені наслідки російського завоювання і розпаду великої російської імперії під назвою Совєтський Союз; конфлікт у Західній Сахарі спалахнув у результаті пізньої іспанської колонізації й досі тяжіє на сьогоднішніх відносинах між сусідами по півночі Африки — Алжиром та Марокко. Конфлікт між сусідами Індією і Пакистаном через Кашмір — це результат утечі Британської імперії з Індії, з тієї таки причини розгорівся й ізраїльсько-палестинський конфлікт, коли дійшло до відступу англійців з цього регіону «на схід від Суеца». Всі ці конфлікти, якими б різними вони не були щодо конкретних історичних причин та потенціалів їхньої небезпеки, мають одну спільну рису: вони виникли в добу деколонізації й утворення держав і досі залишаються невирішеними. Вирізняється хіба що трагедія в Афганістані, бо вона сягає корінням виключно спадщини холодної війни, хай і на пізніших фазах громадянської війни була непрямо пов'язана з конфліктом у Кашмірі.

Саме трагічна історія Афганістану доводить, що без довгострокового і з одного боку військового, а з іншого цивільного втручання міжнародного співтовариства і Заходу в країні по-справжньому не встановити мир і не досягти реформ. Тільки довгострокова присутність міжнародного співтовариства гарантує успішне «будівництво нації» і може нейтралізувати ці регіональні та національні служби, ладні швидко зіпхнути країну у безодню громадянської війни і накликати лихо завдовжки в кілька десятиліть. Прогрес, що його вдалося досягнути у процесі розбудови демократії та матеріального відновлення за кілька років завдяки присутності міжнародних сил і підтримки зовні, вражає з огляду на ситуацію в країні: після успішного конституційного процесу і перших вільних виборів президента завдяки майбутнім парламентським виборам дійде до завершення розпочатого в Петербергу недалеко від Бонна процесу демократичного оновлення. Наразі демократично легітимний центральний уряд контролює більшу частину країни, успішно посувається реконструкція, та й ситуація з безпекою, попри безперестанні терористичні загрози, в цілому покращилася. Найбільшою проблемою для демократичного Афганістану залишається масове виробництво наркотиків і, як наслідок цього, вельми серйозна загроза стабільності країни та її інститутам. Окрім того, країна править за успішний приклад участі НАТО та співпраці в рамках Заходу. На прикладі Афганістану можна зрозуміти ще одне: навіть якщо слушно було б припускати, що традиційні геополітичні інтереси існуватимуть і надалі, фактична стратегічна спонука сьогодні — на відміну від тільки-но минулого XX століття — полягає в запобіганні руйнуванню держави і, отже, відверненні появи можливої схованки для терористів, у врівноважуванні і стримуванні небезпечних регіональних усобиць і захисті від гуманітарної катастрофи.

Але повернемося до осердя кризового поясу на Близькому Сході. Достоту в близькосхідному конфлікті між ізраїльтянами і палестинцями можна дуже добре прозирнути наступність в постійно мінливому середовищі світової політики. Цей конфлікт спалахнув миттю, щойно 29 листопада 1947 року ООН ухвалила рішення щодо відділення колишньої підмандатної території Палестини, в світлі якого 14 травня 1948 року була заснована держава Ізраїль. Цього дня сплив термін дії британського мандата на Палестину. 15 травня 1948 року арабські війська напали на Ізраїль, аби стерти з лиця землі новоутворену єврейську національну державу. Справа арабів не закінчилася успішно і призвела до масової втечі мирних арабських жителів з теренів Палестини. Оголосивши Ізраїлю війну, сусіди з перших годин поставили питання щодо права цієї держави на існування. Тоді конфлікт ще був складовою пізньої стадії європейського колоніалізму. Конфлікт тривав, і з п'ятдесятих років став частиною протистояння Сходу і Заходу, здавалось, у найближчі роки так званих «мирних дивідендів» по закінченні холодної війни на довгий історичний період перетворився мало не на заклик до миру, аж, урешті, і в наш час, коли він править за елемент «війни з терором».

В ізраїльсько-палестинському конфлікті обидві сторони від самого початку до сьогоднішнього дня воювали за один край; протистояли один одному два національні рухи. Цей національний конфлікт заряджено як арабо-ізраїльським виміром, який розширює протистояння в політичному плані, так і релігійним, що ув'язується з вельми символічними, релігійними місцями, зокрема, Храмовою горою в Єрусалимі, та іншими святинями на Західному березі. Цей чинник насамперед ускладнює конфлікт, бо у символічно заряджених релігійних місцях прагматичні компроміси можливі лише частково. Близькосхідний конфлікт точиться синхронно на трьох рівнях: національному, регіональному і релігійному, і це вкрай ускладнює його розв'язання. Звісно, опису причини цього конфлікту як протистояння між двома країнами навколо одного краю недостатньо, коли не згадувати, що при цьому ізраїльській стороні від самого початку доводилося боротися за своє існування, зокрема за існування не тільки своєї держави, але й за існування народу та індивідуальне існування своїх громадян. Саме це і є причиною того, що коли йдеться про слизьке з самого початку становище Ізраїлю, то у нього насправді ніколи не було і досі нема другого варіанту, крім «політики сили». Ця визначальна риса конфлікту на Близькому Сході — з першого моменту наявна військова загроза існуванню держави Ізраїль, і, як наслідок для Ізраїлю, безальтернативна неминучість «політики сили» — занадто часто недооцінювалась і недооцінюється сусідами держави і міжнародною спільнотою.

Державі Ізраїль урешті судилося стати національним домом для всіх євреїв, в якому розсіяний єврейський нарід мав знайти заспокоєння по століттях утисків, безправ'я, образ і кривавих переслідувань. Це була основна ідея сіонізму, як її уявляв собі Теодор Герцль з огляду на дедалі агресивніший антисемітизм у Європі наприкінці XIX століття. Це страшна історична трагедія: створенню Ізраїлю передувало знищення за кілька років до того у нацистському пеклі шести мільйонів європейських євреїв