Читати книгу - "Прибутні люди"

Як оббілували, випотрошили коня, винесли тельбухи й голову в малинник, укинули в зарання викопану яму, загорнули. М’ясо склали в ящики. На світанку загасили ліхтаря.

Через три дні по тому прийшов до Джуманів виконавець із сільради з вимогою здати коня до колгоспу.

—А в нас його нема, — розвів руками Джуман.

—Як це нема?

—Украли, голубчику. Три дні, як вивело вночі із стайні. Он і двері виламані, —пояснив ґазда. — Щоб йому руки було повиламувало!

Перегодом принесло голову сільради Богдана Беня.

—Так що, кажеш? Украли коня? — розлючено спитав він, нависаючи над Джуманом, що сидів на лаві. Бень важко повів крутим збагровілим гамаликом.

— Поцупило, Богдане, шляк би його трафив.

—А чого ж ти досі не заявив нам? — настовбурчив товсті вуса голова.

—Ага, скажи. А вночі прийдуть і рішать.

—Боїшся? А на нас прокурорам жалітися не злякався?

—Ну, ви ж є законна влада, а не злодюги з великої дороги.

—Дивись, Джуман. З вогнем граєшся. Циганам продав?!

—Може, ті, що вивели вночі, й продали. Хіба я за ними ходив назирці? Я тоді спав.

— Дивись, Джуман! Ми докопаємося, не надійся. І через десять років узнаємо. Тоді пощади не чекай! — грюкнув дверима, пішов.

Ще два дні терпіли Джумани, а потім уранці Василька збудили лоскітливі запахи смаженого м’яса. Сіли снідати, Василькові виделка випадала з рук.

—А шляк би тебе трафив! Що за хлопчисько! Гірше енкаведешника. Чим же тебе годувати? — обурився ґазда.

—Не можу… Це ж Мацько-о… — затремтів голос Василькові.

—Ні, з мене досить. Пиши матері, хай їде, забирає. Ми вже самі до літа старцями підем по світу.

Після збентеженого снідання Василько зразу ж пішов до Івана. Той рубав дрова під сараєм. Був він у самому піджаку, розгарячів коло роботи. Василько намилувався спритною постаттю старшого брага. Сокира так і грала в його дуженьких руках. Оцупки з одного замаху репалися навпіл, дрібні тріски хурчали аж насеред двору. У Василька так ще не виходило.

—Боже поможи!

Іван розхилився, посміхнувсь, перекидаючи сокиру з руки в руку;

—Казали боги, щоб і ви помогли. Чого такий невеселий?

—Сьогодні ґазда сказав, щоб я писав листа матері.

—Випихає? Мені теж показали на поріг ще на тім тижні.

—Так ти написав уже?

—Не сіпайся. Кажи своєму, що Йван, мов, написав. Ждемо матір.

—То значить, скоро поїдемо?

—Поїдемо, — ухильно відмовив Іван і притишено додав: — Я справді написав і вкинув до скриньки. Тільки лист не дійде. Я неправильну адресу проставив.

—Для чого?..

—А куди спішити? Шляхи он розпустило, зимно ще. Мучитиметься мати по такій дорозі. Потепліє, тоді й викличемо.

—А як догадаються?

—Може ж не догадаються. Держатимемося до останнього, — рішуче сказав Іван.

І вони продержалися до першої трави.

—Ну от що, хлопці, —сказав нарешті ґазда Джуман Василькові. —Бачу, ми вашої матері не діждемося й до Різдва. Зозулина в неї виявилася звичка. Підкинула нам тут двох своїх бахурів і як хочте, так і викручуйтеся.

—Василю! — озвалася вуйна. — Що ти таке наговорюєш на людей? Побійся Бога!

—А чого ж вона не їде? Ми вже самі голодні, як церковні миші. Hi-і, з мене досить. Кажи своєму братові, аби збирався. Завтра проведу вас на станцію. А там уже й самі втрапите, не маленькі вже. Вирушаємо, передай, дуже рано.

Василько метнувся до Йвана.

—Та знаю. Нічого, уже тепло, — сказав Іван.

Від брата Василько вийшов на вулицю, став пантрувати, коли школярі вертатимуться додому, щоб із Славкою побалакати. Вона йшла сама й зраділа, уздрівши його.

—Їдемо завтра, Славко… — сказав він.

—Їдете? Куди? — не зрозуміла вона.

—Додому випихає Джуман.

Потемніли Славчині очі.

—Як же так?.. — розгублено промовила вона.

—А от так…

—Назавжди?.. — ще дужче стемніли Славчині очі.

—Ая.

—Як же так?.. — повторювала Славка. Вони вже підходили до її дому. — Ти напишеш мені листа звідтам, з вашої Росі?

—Напишу.

Помовчали.

—А ти не забудеш мене? — швидко спитала.

—Ніколи…

Її очі визолотіли:

—Ми з тобою листуватимемося… Усе життя…

—Усе життя… — повторив він за нею.

—Прощавай, Васильку, — сказала вона. — Я тебе завжди згадуватиму.

—І я Славо…

Вона тихо заспівала:

Сяйнули її золоті очі й потемніли, враз стали чорні-чорні.

—Прощавай… — сказала вона й зникла за брамою.

Йому ж ті дивні