Читати книгу - "Гола економіка. Викриття нудної науки"

заощадження почали знову зростати. Уряди (федеральний і штатів) мали дефіцит чи, іншими словами, здійснювали «проїдання» заощаджень. (Бізнес у США був єдиним, що відкладав убік гроші, у той час, як домогосподарства змушені були відкладати через рецесію.) Ми можемо й повин­ні були позичати з-за кордону, щоб фінансувати наші національні інвестиції — за окрему плату. Ніхто не дає грошей просто так: позики з-за кордону означають, що ми повинні віддавати частину доходів від інвестицій нашим закордонним кредиторам. Кожна країна зі значною залежністю від іноземних кредиторів завжди повинна думати про те, що, коли настануть важкі часи, гурт міжнародних інвесторів налякається і випарується разом зі своїми капіталами.

Демографія. Американці старішають у буквальному сенсі. Як зазначав економіст Пол Круґман, розподіл населення США за віком фактично буде подібним до штату Флорида. Це добре для компаній, що виробляють настільні ігри. Це не дуже добре для урядових фінансів. Основна частина урядових пільг, зокрема, соціальне забезпечення й Medicare, йде американцям, які вже на пенсії. Ці програми фінансуються завдяки відрахуванням від фонду заробітної платні й лягають на плечі молодших американців, які продовжують працювати. Якщо співвідношення між молодими й літніми американцями зміниться, то зміниться і фінансове здоров’я програм соціального забезпечення й Medicare.

Дійсно, ми можемо пояснити важливість демографії та підтримки соціального забезпечення в наступних двох абзацах. Соціальне забезпечення — це програма на кшталт «виплати пенсій із поточних доходів». Коли американські працівники платять у фонд соціального забезпечення (ті великі відрахування від вашої зарплатні, за Законом про страхові внески), ці гроші не інвестуються нікуди, щоб ви могли зняти їх через двадцять-тридцять років, оскільки вони будуть у приватному пенсійному фонді. Радше ці гроші йдуть на виплати нинішнім пенсіонерам. Безпосередньо від молодого Пітера старому Полу. Ця програма — одна велика пірамідальна схема, і, як і будь-яка піраміда, вона добре працює, поки є достатньо працівників у її основі, щоб продовжувати платити пенсіонерам нагорі.

У цьому й полягає проблема. Американці народжують менше дітей і живуть довше. Цей зсув означає, що стає все менше працівників, щоб платити кожному пенсіонеру, і то помітно менше. 1960 року ми мали п’ять працюючих на одного пенсіонера. Нині — три працюючих на пенсіонера. До 2032 року їх буде лише два. Уявіть собі соціальне забезпечення (чи Medicare) як гойдалку, на якій з одного боку внески, зроб­лені працюючими, а на другому — соціальні виплати пенсіонерам. Програма виконує свої функції, поки гойдалка перебуває у стані рівноваги. Коли число працюючих на одному боці зменшується, тоді, як число пенсіонерів на другому збільшується, гойдалка перехилятиметься. За теорією, цю проблему легко виправити. Можна брати більше від нинішніх працюючих, збільшуючи податок на зарплатню чи змушуючи їх бути продуктивнішими і збільшувати свої доходи (щоб той самий податок давав більше надходжень). А можемо давати менше пенсіонерам, зменшуючи їм виплати або піднімаючи вік виходу на пенсію. Це дуже простий економічний вихід із проблеми. Звичайно, якщо ви думаєте, що будь-яке з цих рішень буде політично привабливим, будь ласка, поверніться назад і прочитайте розділ 8 знову.

Загальне національне щастя. Вам вирішувати. Для цього у нас немає цифр.

Працівник автозаводу в Детройті, уся кар’єра якого пройшла в безробітті по декілька місяців і потім поверненні на роботу, поставив просте запитання: чи при цьому всьому нам стало жити краще? Так, стало. Сполучені Штати пройшли через одинадцять рецесій після Другої світової війни[202]. Жодна з них, включно з рецесією, що почалася 2007 року, навіть не наближається за силою до Великої Депресії. З 1929 по 1933 рік реальний ВВП упав на 30 %, тоді як безробіття зросло з 3 до 25 %. До Великої Депресії Сполучені Штати регулярно переживали глибокі рецесії, включно з фінансовими паніками, значно гірші, ніж те, через що ми нині проходимо[203]. Ми не відкинули ймовірності економічних потрясінь, однак вони стали меншими.

Можна також стверджувати, що ми дечому навчилися, завдяки минулим економічним спадам, і Великій Депресії, зокрема, і це допомагає виробляти відповідні публічні політики. Голова Федерального резерву (і колишній професор Принстону) Бен Бернанке — дослідник Великої Депресії, як і голова Ради економічних експертів Обами (і колишній професор Каліфорнійського університету в Берклі) Кристіна Ромер. Можу пообіцяти, що ще років п’ятдесят економісти сперечатимуться щодо того, що треба чи не можна було робити у відповідь на рецесію й наступну фінансову кризу. Однак навіть найсуворіші критики повинні визнати, що посадовці кінця діяльності адміністрації Буша й початку адміністрації Обами уникли найгірших помилок 1930-х років, коли Федеральний резерв підняв відсоткові ставки перед загрозою Великої Депресії, а Конгрес підняв податки — скеровуючи і монетарну, і фіскальну політику в хибному напрямку.

Треба сказати, що не лише не було зроблено поганих справ. Гадаю, історія вирішить, що виробники політики зробили навіть дещо позитивне.

Розділ 10.
Федеральний резерв:
чому долар у вашій кишені — дещо більше, ніж аркуш паперу

Іноді прості заяви є промовистими. Одинадцятого вересня 2001 року, через кілька годин після терористичної атаки на Сполучені Штати, Федеральний резерв зробив таку заяву: «Федеральна резервна система відкрита й діє. Вікно для знижок приймає заяви про ліквідність».

Ці два стислі технічні речення заспокійливо подіяли на глобальні ринки. Наступного понеділка, коли американські ринки відкрилися для першої після атаки торговельної сесії, Федеральний резерв[204] знизив відсоткові ставки на 0,5 %, і це була ще одна дія для зменшення фінансового й економічного впливу терористичних нападів.

Як саме ця суха заява у два речення справила настільки глибокий вплив на найбільшу економіку світу, і взагалі на всю глобальну економіку?

ФРС має інструменти для більш прямого впливу на глобальну економіку, ніж будь-яка інша інституція у світі, публічна чи приватна. Під час економічної кризи, що почала розгортатися 2007 року, ФРС використала усі інструменти, які мала у своєму наборі, а потім ще й здобула деякі нові засоби, щоб витягти фінансову систему зі стану паніки. З того часу дехто критикував Федеральну систему і її голову Бена Бернанке, що вони, мовляв, занадто вже старалися; інші критикували за те, що мало зробили. Кожен погоджується: те, що робить ФРС, має величезне значення.

Звідки у ФРС, інституції, що не є безпосередньо відповідальною перед виборцями, така влада? І як ця влада впливає на щоденне життя американців? Відповіді на обидва запитання однакові: ФРС контролює надходження грошей, а отже, кредитні потоки в економіку. Коли кран кредитів повністю