Читати книгу - "Гола економіка. Викриття нудної науки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Розмір системи управління. Якщо ми збираємося скаржитися на «великий уряд», нам треба принаймні знати, наскільки великий цей уряд. Однією з простих одиниць вимірювання розмірів системи управління є відношення усіх витрат на управління (місцеве, регіональне й федеральне) до ВВП. Витрати на управління в Америці історично склалися близько 30 % ВВП, що досить мало, за стандартами розвиненого світу. Зараз вони поступово зростають і тому, що стимули збільшують витрати на управління (чисельник), і тому, що рівень ВВП знизився (знаменник). Витрати на управління в Британії — близько 40 % від ВВП. У Японії — понад 45 %, Франції й Швеції — понад 50 %. З іншого боку, Сполучені Штати — єдина розвинена країна, у якій уряд не платить за всі медичні послуги. Наш уряд менший, але й ми отримуємо від нього менше.
Дефіцит/профіцит бюджету. Це поняття досить просте: дефіцит бюджету наявний, коли уряд витрачає більше, ніж отримує надходжень, а профіцит — навпаки. Цікавіше інше питання: ці обидві ситуації — це добре чи погано? На відміну від рахівників, економісти не прихильники збалансованих бюджетів. Радше рецепт зводиться до того, що уряд має досягати помірного профіциту в хороші часи й помірного дефіциту — в погані. Бюджет повинен балансуватися лише у довготривалій перспективі.
І ось чому. Якщо економіка сповзає в рецесію, тоді податкові надходження знижуються, а витрати на такі програми, як страхування із безробіття, зростають. Це, ймовірно, приведе до дефіциту, а також допоможе одужанню економіки. Збільшення податків або зменшення витрат під час рецесії лише погіршить її. Наполягання Герберта Гувера на збалансуванні бюджету перед лицем Великої Депресії вважається однією з найбільших фіскальних дурниць усіх часів. У добрі часи справедливе протилежне: податкові надходження зростатимуть, а деякі витрати зменшуватимуться, що приведе до профіциту, що ми й бачили наприкінці 1990-х. (Ми також бачили, наскільки швидко він зникає, коли економіка погіршується.) У будь-якому разі, нема нічого поганого в помірному дефіциті й профіциті, поки вони збігаються з бізнес-циклом.
Однак дозвольте додати два застереження. По-перше, якщо уряд доходить до дефіциту, тоді змінюються умови позичання грошей. У випадку Сполучених Штатів ми випускаємо облігації Скарбниці. Національний борг — це накопичення дефіцитів. Починаючи десь з 2001 року, Сполучені Штати послідовно витрачали більше, ніж надходило. Це накопичується. Національний борг США поступово зріс із 33 % ВВП 2001 року до очікуваних 68 % — 2019-го. Коли борг стає надто великим, інвестори можуть почати роздумувати над перспективою позичання уряду додаткових грошей.
По-друге, у світі обсяги капіталів обмежені: що більше уряд позичає, то менше лишається іншим. Великий дефіцит бюджету може «витіснити» приватні інвестиції при збільшенні реальної відсоткової ставки. Коли великий дефіцит бюджету США почав танути (тимчасово) протягом 1990-х років, одним із глибоко вигідних наслідків було зниження довготермінової реальної відсоткової ставки, що здешевлювало для нас усіх позичання.
Профіцит/дефіцит поточного платіжного балансу. Дефіцит поточного платіжного балансу США 2008 року становив близько 700 мільярдів доларів. Чи час бігти до супермаркету й запасатися консервованими продуктами й пляшками з водою? Можливо. Баланс поточного рахунку, що може бути з профіцитом або дефіцитом, відображає різницю між доходом, який ми отримуємо з решти світу, і доходом, який вони отримують від нас. Основна частина цього доходу походить з торгівлі товарами й послугами. Таким чином наш торгівельний баланс, що знову ж може бути з профіцитом або з дефіцитом, — це найбільша частина поточного рахунку. Якщо ми отримуємо торговельний дефіцит з рештою світу, то майже завжди при цьому матимемо і дефіцит поточного рахунку. (Окремо для любителів точності: поточний рахунок США може також містити дивіденди, які виплачують американцям — власникам іноземних акцій, перекази грошей додому американцями, що працюють в інших країнах, та інші джерела доходів, отриманих за кордоном.)
Коли поточний рахунок має дефіцит, як нинішній наш, це зазвичай зумовлено тим, що країна не експортує достатньо, щоб «платити» за увесь свій імпорт. Іншими словами, якщо ми експортуємо товарів на 50 мільярдів доларів, а імпортуємо на 100 мільярдів, наші торговельні партнери можуть вимагати щось в обмін на 50 мільярдів вартості поставлених ними товарів. Ми можемо платити їм із наших заощаджень, ми можемо позичати в них, щоб фінансувати цей розрив, або продавати їм певні наші активи, як-от акції й облігації. Як нація ми споживаємо більше, ніж виробляємо, і якось мусимо платити за цю різницю.
Як не дивно, це може бути добре, може бути погано, а може — ні так, ні сяк. У перше століття існування Америки ми мали великий дефіцит поточного рахунку. Ми багато позичали з-за кордону, щоб імпортувати товари й послуги для розвитку нашого промислового потенціалу. Це було добре. Дійсно, дефіцит поточного рахунку може бути ознакою сили, оскільки гроші надходять до тих країн, які показують наявність потенціалу для майбутнього розвитку. Якщо, з іншого боку, країна просто імпортує більше, ніж експортує, не роблячи при цьому інвестицій, що приведуть до зростання майбутніх показників, тоді це проблема, подібно до того, як ви б витратили 100 тисяч доларів студентських позик, не отримавши академічного ступеня. Тепер ви мусите повернути те, що позичили, плюс відсотки, але ви не зробили нічого, щоб отримувати доходи в майбутньому. Єдиний спосіб повернути свій борг — скоротити своє майбутнє споживання, що досить болісно. Країни, що мають великий дефіцит поточного рахунку, не обов’язково мають фінансові труднощі; з іншого боку, країни, що загнали себе у фінансові труднощі, зазвичай мають великий дефіцит поточного рахунку.
Національні заощадження. Усі ми відкладаємо свої гроші на індивідуальні потреби — коледж, пенсія тощо. Бізнес також заощаджує гроші, зберігаючи прибутки замість того, щоб виплатити їх власникам фірми. Ці приватні рішення про заощадження, як і рішення уряду щодо дефіциту чи профіциту бюджету, мають глибокий вплив на нашу економіку. Простою причиною є те, що заощадження необхідні для фінансових інвестицій, а інвестиції — це те, що робить нас як суспільство продуктивнішими. Якщо ви кладете 10 % своїх доходів у банк, то десь ці гроші вигулькнуть на будівництві заводу чи фінансуванні університетської освіти. Якщо американці не кластимуть масово своїх заощаджень у банки, тоді ми муситимемо або забувати про інвестування важливих проектів, або залучати гроші з-за кордону. А це означає, що закордонні інвестори позичатимуть гроші під розумні відсотки, що може не бути вигідним для економіки в нестабільному стані. З часом рівень інвестицій країни проявляє чітку кореляцію з її показниками внутрішніх заощаджень.
Рівень національних заощаджень США насторожує. Особисті заощадження знижувалися поступово з понад 9 % у 1960—70-х роках до 6 % — у 1980-х, менше 5 % — в середині 1990-х і майже до нуля — в кінці 1990-х[201]. Коли 2007 року вдарила рецесія, особисті
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гола економіка. Викриття нудної науки», після закриття браузера.