Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Залізна шапка Арпоксая 📚 - Українською

Читати книгу - "Залізна шапка Арпоксая"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Залізна шапка Арпоксая" автора Лідія Гулько. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 70 71 72 ... 74
Перейти на сторінку:
мене перед ними є обов’язок.

— Мишо, ми не будемо тебе затримувати, — за обох розписалась Елісса. — Мамусю треба любити й оберігати від переживань. Коли б наша матуся жила, ми з братиком порались би по господарству. Хай би вона відпочивала і голубила нас. Правда, братику?

— Правда, сестричко.

Діти притихли й обійнялися. Мишко, наче виправдовувався, казав:

— Мені потрібно розшукати Жовтопузика.

— Веселка під очеретом, — повідомила Елісса.

— Де саме?

— Коло Гіпакірію. Кренделем скрутився і спить, — пояснив Лулі.

— Жовтопузик мене чекає. Тоді я йду до нього. Прощайте.

Елісса так рвучко кинулася до Мишка, що у неї на грудях задзвеніли скляні намистинки.

— Мишо, ти так просто і легко нас покидаєш?

Мишко розгубився. Хвилини прощання невимовно болючі.

— Мишо, залишайся з нами, — просив Лулі. — Будеш нам за брата. Старшого.

— Мене ждуть батьки. А ще Катя. Петько також, — твердо сказав Мишко.

— Тоді йди, — схлипнула Елісса й обсмикнула сукенку. — Ні, зачекай.

Вона швидко зняла намисто.

— Візьми його.

— Я — не дівчинка. Я не ношу прикрас.

— Каті подаруєш.

— Мишо, Мишо, — підскакував Лулі. — І сережку, мою сережку бери. На пам’ять про мене.

— Спасибі. Сережка мені з першого разу сподобалася. Коли ви хворі лежали на тапчані, то я її уважно розглядав. Прикро, що дірки у вусі не маю.

— О, вухо не трудно проколоти, — похопилась Елісса. — Ну ж бо, сідай. Зараз штрикну. Висітиме цяцька у вусі, наче матуся тебе привела на світ із нею.

Мишко навіть не скривився, коли Елісса гостряком кістки розколупувала у вусі дірку. Не скривився, бо у ньому, всередині, нила ще більша рана. Вона з’явилася перед розлукою з друзями і завдавала йому страждань.

— От і все, — мовила Елісса, задоволена своєю роботою.

Мишко журився:

— А я нічого не маю такого, щоб залишити вам на пам’ять.

Лулі шарпнув Мишка за ремінець.

— Подаруй мені ось це.

Мишко намацав на грудях воронячий карборунд і зойкнув:

— Ой, я повинен був віддати його Скілові.

— Шукай вітру в полі, — махнула рукою Елісса. — Далеко уже твій Скіл. Звідси не видно.

— Ги, ги, — сміявся Лулі. У нього від сміху з носа вискочила бурулька. — Потрібен він Скілові. Якась руда зморшкувата горошина. Дай мені її.

— Лулі, будь ласка, не ображайся. Але не можу її віддати… Мене рідні й друзі чекають. Бувайте.

Елісса згадала про своє:

— Нас теж татко на кораблі чекає. До зустрічі, Мишо.

Лулі кулачком стер бурульку й подав Мишкові ту саму руку. Сумним голосом прощався:

— До зустрічі, Мишо.

— До зустрічі, Лулю, — теж сумовито прощався Мишко (він непомітно витер об штанці липкі пальці).

Близнята взялися за руки і потюпали на пристань. Мишко рушив у протилежний бік. Несподівано його проштрикнула згадка. Він розвернувся і гуконув услід близнятам:

— Гей! Стійте! Зупиніться!

Близнята розімкнули руки і крутнулися на Мишків голос. Луліні оченята сяяли діамантами:

— Мишо, ти передумав? Ти їдеш із нами? До Арада? Ура!

Мишко зігнорував запитання. Він не зводив очей з синіх рисочок на Еліссиній щічці.

— Еліссо, для чого ти малюєш сині рисочки?

Близнята перезирнулися. Лулі єхидно гигикав. А Елісса взялася в боки і пискнула:

— Тебе, допитливого, ми все-таки зловили на брехні.

Мишко наїжачився:

— Еліссо, ти про що?

— Коли б ти, як нахвалявся, жив у Карт-Хадаші,[38] то знав би…

— Про що знав?

— А про те, що запитав… Про сині рисочки.

Мишко жалкував, що необачно виказав себе. Брат із сестрою пропікали його наскрізь осудливими поглядами. Нарешті, Елісса змилувалася над ним і пояснила:

— Сині риски на щоках малюють фінікійські жінки. Риски оберігають від заздрісного ока.

— А-а-а-а, — протягнув Мишко.

Подумки він картав себе: «Тупак. Міг би й сам здогадатися і не запитувати».

— Каті розкажи. Хай вона чорнилом рисочки малює. Чорнило готують із кальмарів.

При згадці про кальмари Мишко набурмосився. По паузі уточнив:

— А можна малювати їх синьою пастою, що в кульковій ручці?

У близнят збільшилися очі. Обоє дивилися на Мишка пильно, мовби через збільшувальну лупу. Мишко почувався вельми некомфортно. Тупцяв на місці.

— То я піду…

– Іди, іди, скіфе. Хто ти, однак, насправді?

Глава остання
Катя тішиться намистом, а Петько нервує

— Михайлику, що трапилося? Ти впав? Забився?

Вираз батькового обличчя видавав велику стурбованість.

Мишко скоромовкою випалив:

— Татку, я побував у Каркіді. Я бачив Скіла. Я літав на Вовкові. Я плавав у кам’яних чоботах Гостинним морем. Я зняв зі Скляної Гори залізну шапку Арпоксая, а потім передав її скіфам. А ще, таточку, я спас від смерті малих фінікійців. Знаєш, не було б пігулок, які мама, а потім ти…

Хлопчик запнувся. До них підбігли захекані Петрик із Катрусею. Дівчинка тремтячим від хвилювання голосом запитувала:

— Мишо, чому так довго не йшов до нас? Ми чекали тебе, чекали… Унизу, коло річки так цікаво… Ой, що це?

Мишко тупився в намисто, кінці якого звисали з його долоні. Скляні кульки намиста чергувалися з черепашками каурі. Еліссине намисто. Мишко перевів очі на батька.

Остап Якович із розумінням кивнув головою. Мишко

1 ... 70 71 72 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Залізна шапка Арпоксая», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Залізна шапка Арпоксая"