Читати книгу - "Засвіти"

«Рушника передала,— знову згадав Софійку, витираючись пропахченим вітрами, вишитим на відбіленому полотні, рушником.— Чи то ж сама все й гаптувала?..»

— Ти де це такого вишиванця дістав? — зненацька почув він чиєсь кепкування за плечима.— Та не ховай, дай огляну,— стояв перед ним з простягненою рукою юний Дорошенко.

— Не ховаю... Подивись, коли кортить.

— Ну й вишила!.. Мати чи, може, суджена? — заздрісно роздивлявся малюнок Петро.

— Посестра а чи суджена — не знати...

— А, це сотника Григора донька, може? — споважнівши, здогадувався Петро.— Чув про тебе від діда ще. І про неї. Вродлива ж?..

— Мені — так, а тобі — не відаю,— рушив від нього Іван в бік куреня.

— Та ти куди ж? Я по справі до тебе,— пішов обіч Дорошенко.— Батько Шуліка мене послав, їй-богу! — забожився він, бачачи, що Сірко не йме віри.— Там коло домика з писарем сидить. Ти не поспішай, бо сказав: як пообідаєш,— то йди трапезуй... Смачного тобі!..

— Спасибі!..

Перед січовою канцелярією на лавці сиділи, стиха розмовляючи, козацький писар Семирозум і наказний кошовий Шуліка.

— ...Доведеться ще універсали розсилати, бо обмаль козацтва цього року, а рихтувати ж той похід на Волинь пора. Адже в квітні й чайкам, і кінноті та пішим треба вже там бути.

— На обмаль козацтва ні пан кошовий Нетеса, ані пан гетьман Кулага не нарікали,— перечив йому обачливо сотник Шуліка.— А що тра рушати в квітні, то свята правда ваша,— згоджувався й собі він з писарем, не видаючи того назовні.

— Дознавачі з усюд приносять хосні чутки,— вів своєї писар.— Султан Мурадко з великим муфтієм не в ладу, лютує і мордується. Нещодавно скарав вісім беїв, двох банів та кількох каймаканів... Маєтності їхні поділив для годиться із спахолянами, а скарби всі непайовані в свій палац потай приправив. А воно таке й потай, коли аж у Січі знане.

— Магнати, чей, не натішаться тим,— підтримав писаря сотник.

— І магнати, і гурджистанці, що тепер мають ратство з Високим Порогом, тим бардзо вдоволені, а найпаче семиградці...— примовк, щось не домовивши, Семирозум.— Беглербей Ерзерумський, Аббас, по ребеліях в Боснії, пішов на Будину, а звідти, чутка, хоче йти на Польщу, ото й міркуйте, глянув прискалено, повернувши голову на сотника, писар.

— Б’ю чолом панові писареві і вам, батьку! — перервав їхню розмову Сірко нарочито голосно, знявши шанобливо, як того їх вчив Шуліка, шапку.— Кликали мене чи, може, Петро пожартував?..

— А-а-а! Пане Олексо, до вас гість,— нагадав писареві сотник, полізши в кишеню по люльку.

— Знамо того гостя ще з хрестин, аякже,— оглянув обраділо писар дебелість хлопця, що стояв у шанобливому чеканні.— Чи давно те було, а бач, вигнався і в стать пішов он як нівроку... Вишколився ти чимало,— споважнів згодом він,— успіхи всілякі маєш, то пан курінний Сулима тебе за джуру приймає... Того й покликали оце. Чи тішишся джуруванням, сину, у славного лицаря?

— Джурувати у пана Сулими є честь для мене...— зам’явся Іван.— Хотілося б побути ще трохи, може, з паном отаманом Конограєм, бо чайки не просте діло, а тоді вже, як ласка курінного і ваша, то й джурою речіть мене... Звичаїв лише не відаю...

— Похвально те чути, отроче. Було б хотіння, а звичай прикладеться... А що стерничого уподобав і його навченство, то і в пана Сулими їх доста. Пан Сулима, прецінь, ще й більше і незгірше того навчений за лицарський вік свій чималий... П’ятнадцять же літ каторжником на галері був!

— А чи, даруйте,— виждав Сірко мить, щоб запитатися,— пан Сулима сам за джуру мене хоче, чи?..

— На це тобі одповідь дасть сам пан курінний,— вказав очима Шуліка на Сулиму, що якраз наближався до домика.

— То згодився мій обранець чи, може, гарбуза подає?..— оглянув запитливо Сірка прийшлий. Іван спершу й не пізнав його в звичайному козацькому шатті, без зброї, в розхристаній сировій сорочці, ледь вишитій хрестиком.

— Сумнівається, чи ви бажаєте того,— посміхнувся у вус сотник.— Звичаїв не знає, то й остерігається...

— Про звичаї річ піде окремішно,— поклав на плече руку Сулима Іванові.— Вони прикладуться, коли буде до кого прикладатися. Можеш приходити в курінь... Замашний і кмітливий джура буде. Кісткою на вас, пане Шуліко, змахує, в плечах, бачте, мабуть, уже й поза вами є, то й вибрав його,— оправдливо апелював до старшин Сулима, як Іван віддалився.

— Одобрюю, бо й лик його одвагою світить,— похитав згідливо Семирозум.

— А ви, пане писарю, зрю, латинянами потиху спокушаєтеся? — захопився якимись книжками, що лежали врозкид на лавці, Сулима.— Вергіліус, Прокопій, Данте, Вишенський, Смотрицький, Зизаній,— читав він, перекладаючи їх обережно, ніби святиню.— Скарб цілий у вас! Де ж дістати є змога отакі скарби?..

— На місці і камінь, кажуть, обростає... Латиняни та й фризці чи англійці суть вельми свідущі в науцях, та й наші навчені мужі їм не поступаються в тому, а дістав,— глянув гордовито Семирозум на отамана,— латинян від покійного, царство йому небесне, Гашпара молдавського в дарунок, в той рік, як комета була і евксінські води замерзли, а наших прислав мені через пана Слимаченка парох Могила — пер амонем деї — з любові до бога...

Вертаючи від канцелярії, Сірко