Читати книгу - "Green Card"

284
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Green Card" автора Володимир Кошелюк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 72 73
Перейти на сторінку:
сюда, мразь! Сначала уши, потом нос, напоследок – член. Буду строгать, пока не заговоришь, въехал? Где пленные?!

Паскуда закивав, замотав макітрою, розкидаючи бризки крові, просипів:

– Там они, во дворе. В ямах…

Затовкмачую покидьку рота. Тим часом Руслан й Ахмет обійшли будівлю, перевірили кожен закапелок. «Санич» блює в кутку, Руслан похмуро втупився в тих, що лежать тут.

– Пішли, щось покажу…

Бетонна кімната вісім на шість. Вся підлога залипла брудним місивом. Під стелею лампочка на довгому шнурі. В кутку колода, на кшталт м’ясницької, посічена, просякнута кров’ю. Тут же валяється сокира з якимись ошметками, налиплими на лезі. Сморід забиває віддих, підвертає тельбухи.

Роздивляюсь краще: шмаття шкіри з довгим волоссям, якісь почорнілі обрубки. Це скрючені людські пальці. Ледь стримую блювоту. Вибігаємо надвір. Ось воно: бетонна цямрина трохи виступає над землею. Грубі ґрати з арматури, навісний замок. Знаходимо якусь залізяку, вивертаємо. Підсвічую ліхтариком, промінь стрибає, наче скажений, серце тіпається.

– Тату! Ти тут? Це я, татку!..

– Денис?!

До отвору наближається щось волохате, зачучвирине, в кривавому лахмітті. Тільки по очах знати, що то він, він… Я мало не зомлів.

Першим витягли батька. Пригортаю його до себе, з очей котяться сльози. Добре, що впоночі не видно. Тато й собі плаче, але виривається, тицяє в дірку, хрипить:

– Там хлопці, Денис, тягніть хлопців!..

Дістаємо ще трьох, зарослих по очі, в смердючих бушлатах, в якихось ганчірках на ногах.

– Всі?

Заглядаю в яму – в куточку скорчилась гола худюща, наче кістяк, постать, закрила голову руками, щось бурмоче до себе.

– Вилазь! Йди сюди!

– Чокнувся хлопець. Гвалтували його, як дівчину. Кожного дня…

У будівлі тихо. Лише на підлозі сопуть сєпари. Переходжу на чеченську:

– Тягніть їх в той бункер!

Чеченці завмирають на мить, далі підхоплюють тіла попід руки й кидають у кров’яну кашу. Ті звиваються, вибалушують очі. Тваринний жах на вузькооких кутастих мармизах.

– Розв’яжіть цьому руки…

Знову російською:

– Ну что, «бугор», имеешь шанс. Рубишь бошки своим шестеркам – отпускаю, нет – завалим вместе с ними. Выбирай, только быстро.

«Бугор» часто заморгав. Кров з вуха повільно сочилась, присихаючи до шиї широкою смугою.

Голови «апалченців» відлітали, наче гарбузи. Хекнувши останній раз, «бугор» випростався, облизуючи губи і все ще стискаючи скривавлену сокиру.

– Так, положи инструмент на пол. Шаг назад. Теперь – к выходу.

Скот несміливо почвалав по свіжій крові, лишаючи лапаті сліди. Ми стояли в коридорі натовпом, спостерігаючи через двері. Тиша, повітря аж дзвенить.

– Апалченец, эй, постой!

Я без розмаху всадив ніж точно в шлунок. Засмерділо. Скот мукнув й привалився до стіни. Ще раз – в печінку, ще раз, ще, ще і ще…

– Денисе, лиши, він вже здох… Все, пішли, синку.

Я обернувся. Тато тримав мене за руку. З очей спадала червона заслона. Я був увесь забризканий кров’ю, як колій. Під трупом натекла темна калюжа. Я сплюнув, витер ніж, і ми рушили.

Йшли повільно, бо полонені весь час хапались за груди, хрипко дихали. Хлопець щось бурмотів, підсміювався, скімлив. Кінець-кінцем довелося зав’язати йому рота й надіти наручники. «Санич» маячив попереду, присідаючи, часом підбігаючи. Я рухався позаду з пусткою всередині…

Армійці не підвели – в умовленому місці на нас чекав «бетеер». Погрузили полонених. Дядьки плакали, мов діти, обіймали нас. Навіть чеченці зніяковіли. Я стиснув тата в обіймах, прошепотів:

– Вас зараз відвезуть в госпіталь, ми з мамою приїдемо пізніше. Треба обставити все так, щоб ні в кого не виникло питань…

Тата бив дрібний дрож. Він притиснувся до мене. Якусь мить ми так і стояли.

– Мужики, ну йоп… Давайте ж, нам треба за годину обернутися!

Тато незграбно поліз у відсік, «Санич» зацуркував люк.

– Фу, мля, зроблено… Тепер можна й покурити. А ти звірюка, пацан! Десь служив?

Я промовчав, потім стомлено сів прямо в грязюку.

«Таки дістав тата, таки дістав…» – гуло у скронях.

…У шпиталі не можна протиснутись. Лікарі, поранені, одужуючі, щойно прибулі – все змішалося в таку чортячу кашу, аж голова обертом. Мама приїхала за два дні з дядьком Умаром й тіткою Хасною. Ми мовчки обнялися й так і стояли в лікарняному дворі.

Татова палата набита під зав’язку. Обмотані бинтами, з ногами на витяжках, лежачі, лише дехто трохи ходить.

Он там лежить Сєрий. Йому двадцять три. Розвідник. Рік, як закінчив академію. В Сєрого немає ніг.

Біля його ліжка день і ніч чергує розпатлана, зчорніла мати. Сєрий майже не говорить, тільки дивиться у вікно.

Тато ж тримається козаком. Каже, поламані ребра, пальці, вибиті зуби – це дріб’язок. Ми з ним домовились нічого не казати мамі про те, що з ним робили в полоні.

У головах його ліжка сидить дядько Умар. Ці двоє ніяк не набалакаються. А поки таке діло, я розніс гостинці татовим сусідам. У мене це стало за традицію.

В коридорі мама розмовляє з тіткою Хасною. А я пішов собі на шпитальний двір.

Холодно. На зелених лавах – м’які подушечки снігу. Я змів білий пух і собі присів. Чомусь до нестями захотілося курити, хоч я й кинув ще вісім років тому.

На події останніх днів я дивився якось збоку, ніби переглядав трешевий фільм. Ні про що не жалкував.

Але сьогодні вночі наснилась бабуся. Наче стоїмо з нею біля каменя з потічком, і вона каже:

– Впросила я Магуру, щоб не забирала тебе. Бач, ти свою путь знайшов. А як не став би ото воюватись, хто ж батька із брану б виручив? Добре, що так склалося…

– Ба, а чого ти померла?

– Бо так треба було. Покликали в Ірій, та я все ж встигла тобі передати…

Тут я й прокинувся, наче скупаний, а серце гатить, як дурне. От тобі й сни!

Раптово затріщав телефон. Глянув на дисплей – Кун.

– Привіт, Дене!

– Вітаю, містере Кун.

– Як твоя проблема?

– Вирішена.

– Я радий.

Трохи помовчали.

– Все було, як написано в книзі?

– Так.

– Через три дні ти потрібен нам в Йорданії. Банк виставив рахунок. Інструкції в твоєму ящику.

– Зрозумів.

– Тоді все, до зустрічі.

Свинцеві хмари супились, набираючись духу. Мабуть, знову піде сніг.

Я витяг ланцюжок зі свастям. Оберіг посвітлів, вовчі голови весело й запекло щирились, наче відчуваючи наступне бойовище. І нову путь.

Про автора

Володимир КОШЕЛЮК (1986) – уродженець села Шендерівка Корсунь-Шевченківського району на Черкащині. Закінчивши середню школу, в 2003–2008 роках навчався на природничо-географічному факультеті Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова у Києві.

Під час навчання в університеті опублікував низку статей в українських наукових виданнях. Після закінчення

1 ... 72 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Green Card», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Green Card"