Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

Я роззирнулася. Центр, величезні офісні будинки, торговельні масиви, потоки людей...

— Дашо, ми не встигнемо, — почав Піпл. — Є речі, які неможливо подолати...

Він говорив і набирав телефонний номер. Увімкнув динамік, щоб і я могла чути.

— Льошо, що там?

— Пройшов сюжет по новинах, — почула я м’який Льошин голос. — Кажуть, в університеті масове отруєння. Працює прокуратура. Двадцять людей уже в реанімації і багато таких, хто скаржиться на нездужання, але для госпіталізації ще не дозрів... Якщо Тінь у вас — випихайте скоріше.

— Зрозумів, дякую, — Піпл сумно подивився на мене. — Дашо, не треба затягувати. Дзвони Лізі...

У мене в кишені завібрував телефон.

— Я тобі подзвонив, щоб ти її врятувала! — прокричав Міша в трубку. — Я сам тобі подзвонив!

— Я намагаюся...

— А куди вони її потягли?!

Я обірвала розмову. Набрала номер:

— Лізо! Час іще не закінчився!

— Я знаю, — відгукнулася вона спокійно. — Я її піджену ближче до порталу, щоб потім не бігати за нею, як дурна, по території.

— Нічого з нею не роби!

— У тебе двадцять дві хвилини. — Ліза перервала виклик.

— Ми знайдемо її потім, — м’яко сказав Піпл. — Ми обов’язково її знайдемо. Ми їй виставимо такий рахунок...

— Ні, зараз!

— Дашо, послухай...

Я поспішила назад до ресторану. Одночасно зі мною до входу підійшли двоє чоловіків з портфелями в руках. Вони явно знали, куди йдуть, і не вперше обідали тут, один уже ступив на поріг...

І раптом зупинився. І другий зупинився теж.

Нічого не сказавши й не обмінявшись навіть поглядами, вони проминули ресторан і пройшли далі — в напрямку до кафе, яке з вигляду й статусу було значно скромніше.

Я метнулася до знайомого офіціанта:

— Чому у вас немає клієнтів?

— Не знаю, — сказав він, поєднуючи розгубленість і роздратування. — Ви хочете щось замовити?

— Ви казали, ця жінка залишила запис у книзі скарг? Можна подивитися?

Книга лежала на журнальному столику в гардеробі й була насправді таким собі альбомом для відвідувачів. Усім хоч трохи відомим гостям, які заходили в ресторан, пропонували залишити в ній кілька слів. Прогортавши автографи спортсменів і телезірок, я розкрила книжку на останньому записі...

Кілька чорних рядків були схожі на візерунок з колючого дроту. Ручка подекуди продавила щільний папір, видаючи лють і роздратування гості, але... чого домагалася Тінь? Як її карлючки могли покарати ресторан? Якщо допустити, що вона хотіла помститися комусь за власну поразку...

Я примружилась. Зосередилася, подивилась на розчерк особливим поглядом...

І з відразою відіпхнула книжку. По всій сторінці звивалися жирні черви — личинки м’ясної мухи. Рибалки, кажуть, страх як їх люблять, але я не рибалка. Мене трохи не знудило.

— Тому у вас і немає відвідувачів, — буркнула я.

І, не чекаючи, поки офіціант щось зрозуміє, я вирвала з альбома аркуш з автографом Тіні й, гидливо тримаючи його двома пальцями, вийшла з ресторану.

— Чого ти одразу цього не відчув?

Піпл винувато покивав головою:

— Хрін його знає. Увесь ресторан просмердівся її злістю! Ти б знайшла голову оселедця в купі кислої капусти?

— Фу!

— Отож-бо, що фу... Ти дуже допекла цій Тіні, Дашо. Вона збиралася зжерти тебе красиво. Прикинь, гурман кладе в рот ніжну устрицю, а устриця його яа-ак...

— Забагато говоримо!

Піпл подивився на мене, наче вперше бачив. Сказав іншим голосом:

— Я це до того... Вона лопалася від злості, коли це писала. Втратила обережність і залишила характерний слід. По відбиткові Гриша може її запеленгувати...

— Правда?! Що ж ти мовчав!

— ...і відкрити до неї рамку, — незворушно закінчив Піпл.

Я подивилася на годинник. Через сім хвилин мине відведений мені час.

Лера сиділа за десять кроків од порталу на стільці Інструктора. Ліза стояла в неї за спиною. Лера роззиралася, протирала очі, жалібно тягла:

— Це мені сниться, еге ж? Можна я вже прокинуся?

Ліза демонстративно подивилася на годинник:

— Дар’є, ти просила годину — в тебе залишилося три хвилини.

— Є шанс узяти Тінь по свіжих слідах!

Гриша обережно перевернув аркуш паперу з карлючками:

— Потужна тварюка...

— Відкриєш до неї рамку?

Гриша кивнув. Ліза глянула на нього з тривогою:

— Та зрозумійте ви: поїзд пішов! Хоч що ви