Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

Ми всі разом подивилися на Леру. Її бліде лице вкрилось червоними плямами, погляд не відривався від порталу:

— Там дірка в стіні... Ви що, не бачите?!

— А ти, виходить, бачиш, — процідила Ліза.

— Там дуже страшна дірка в стіні... Ну можна я вже прокинуся?!

Ліза почала розминати пальці. Я перехопила її руку:

— Почекай.

— Дві з половиною хвилини, — сказала Ліза. — І жоден з вас не силовик! Як ви збираєтеся давати раду?

— Допоможи!

— Я працюю, — вона подивилася на Леру. — І не можу піти.

— Лізо...

Гриша міцно взяв мене за руку:

— Час спливає. Ходімо, я її підсічу рамкою. Якщо вийде.

У бетонній стіні коридора відкрилося вікно з оплавленими краями. Затремтіло повітря. Там, за рамкою, висіли на вішалках дороге жіноче пальто, шкіряна куртка, вечірня сукня в прозорому конверті...

— Нарнія, бляха, — з нервовим смішком сказав Гриша.

Піпл приклав палець до губ і вимкнув на своєму телефоні звук. Одне за одним, затамувавши дух, ми залізли в шафу, і рамка-графіті затяглася за нашими спинами, неначе ополонка в лютий мороз.

У величезній шафі було темно й пахло французькими парфумами. Світло пробивалося з єдиної щілини між дверцятами. Опираючись одне на одного, балансуючи, щоб не вивалитися з шафи, як у поганій комедії, ми визирнули назовні.

Масивний стіл з порожніми кріслами для нарад, на чолі стола крісло з чорної шкіри — офісний трон, один з аксесуарів чиновницької влади. Екзотичні рослини у вазонах, плазмова панель на стіні, комп’ютер, селектор, рівні стоси папок. За столом сиділа дама середнього віку, і кожна волосинка на її бровах знала своє один раз відведене місце — що вже казати про манікюр, макіяж і зачіску! Дама, бездоганна з будь-якого погляду, така собі Леді Досконалість, поблажливо слухала улесливу доповідь секретарки:

— Оце підготували на підпис... І ще оце, вони просили розглянути...

Стоячи перед дамою-босом, секретарка викладала перед нею на стіл чарівні папери. Дама дивилася на них, як тигр на капусту:

— А, ці... Почекають.

— І ще, Тамаро Михайлівно, — секретарка інтимно понизила голос, — на завтра до вас записався на прийом начальник главку...

Опираючись на Піплову спину, я на мить утратила рівновагу. Дверцята шафи ледь чутно скрипнули...

Жінка, що сиділа за столом, підвела погляд. Уп’ялася прямо в шафу. Мені здалося, вона дивиться мені в очі.

— Вийди! — веліла Тамара секретарці. Та, ні про що не питаючи, поквапилася до дверей...

У наступну мить ми з Піплом ввалилися в чиновницький кабінет — при цьому Піплові на голову сам собою надівся елегантний капелюшок з вуаллю, а я спіткнулась об парасольку-тростину й ледь не гепнулася на підлогу. Тінь, яка щойно сиділа в кріслі, вже стояла біля вікна. Я недоречно згадала Германа: він вселяв у мене жах, але він був найпершою на світі Тінню, а Тамара...

Одним рухом ліктя вона розгатила куленепробивне скло й стрибнула. Улюблений прийом Тіні, коли вона не хоче вступати в бій: стрибок з висоти, вони ж безсмертні, їх можна хоч надвоє різати.

Секретарка заверещала епічно, могутньо, так, що задзвеніли плафони. Папери, підхоплені протягом, розлетілись, як чайки.

— Не дай піти! — гаркнув Піпл. — Гришо!

Гриша знав, де перебуває Тінь, але не встигав малювати рамки. На одне графіті йому треба було кілька секунд, і, коли ми крізь стіну кабінету потрапили на дах будинку навпроти, Тамара була вже на другому його краю, метрів за п’ятдесят, і продовжувала віддалятися. Вона розмазувалася в просторі, вислизала, зникала, а в цей час у підземеллі Ліза тягла Леру до порталу, а Міша метався по місту й проклинав мене, бо ж він знову довірився мені — а я його підвела.

...Люди розрізняють верх і низ, найчастіше гадки не маючи, як улаштований вестибулярний апарат. Ніхто з посвячених не розуміє до ладу, де беруться його здібності. Я вмію бачити світ глибинним зором навіть без свого амулета. Ну от я бачу, як Тамара тікає, — і як це мені допоможе?

Я потяглася за нею — не руками. Я схопила її за ногу — знов-таки не торкаючись. І я смикнула її на себе, як не чинила ні з ким ніколи... Але інакше вона б утекла, а я не могла цього допустити.

Тамара знову розмазалася в просторі — і гримнулася на бітумний дах до наших ніг. Піпл засичав крізь зуби, Гриша позадкував, тримаючи, як зброю, свій балон...

— Гришо! Рамку! Прошу... доставки!

Тамара востаннє рвонулася — але тут уже ми з Піплом навалились на неї і так, утрьох, звалилися в темряву — у підземелля.

Перше, що я побачила, була Лера, яка стояла на самому краю порталу, і Ліза, готова зіштовхнути її в чорну безодню.

— Лізо, стій!

Тамара гепнулася