Читати книгу - "Витівки Йонатана Коота"

Йонатан, повернувши вуса до кущів бузку, старанно й поволі виламував дві розквітлі китиці. Робив він це довше, ніж будь-коли, тамуючи хвилювання, нарешті вручив їх співачкам і подякував їм за пісню уже своїм звичним голосом.

Боцман тим часом відчепив поплавки від водопеду, зручно вмостився на них і промовив:

— Коли ми підпливали до берега, ви, любі терористи, саме обговорювали якесь важливе питання…

— Не терористи, а транспортники, — перепинив його сержант Повзик.

— Це ти, Ерику, недоумкуватим мухам можеш такі небилиці розказувати, а не морським вовкам.

— Невже ти гадаєш, що ми… — почав був Хелонідес і урвав на півслові, перейшовши на інше: — Сам же казав, що всі листівки про наш розшук зразу ж позривали колекціонери.

— Не гадаю, Бікі, а маю стовідсоткову певність. Адже я пішов до одного з тих збирачів і попросив показати листівку. Хочу сказати, що на фотографії у тебе набагато солідніший вигляд за той предмет, який ти підпираєш.

— Прошу нас вибачити, боцмане, що ввели вас в оману, видаючи себе за працівників «ТВОПОСУТРАПО у СЛЕТЕПЕРІ».

— В оману ви нас не ввели, тож нема про що говорити.

— Ми збиралися вам завтра все пояснити.

— А вийшло так, що все стало ясно сьогодні.

— Це просто чудово, що ви привезли Пуську. Така приємна несподіванка!

— Моєї заслуги тут немає. Вона так хотіла вас побачити, що й сама прибігла б, якби знала, де ви переховуєтесь.

— Я сподіваюсь, що ніхто…

— Ніхто! — запевнив боцман. — Навіть панна Пуслава, яку я саме тому й віз у кошику, щоб посвячених у таємницю було якомога менше.

— Правильно, — сказав капітан. — Адже я не знаю, чи захоче вона зі мною лишитися, коли довідається, що з терором покінчено, і то назавжди. Оце саме перед вашим прибуттям я збирався повідомити моїх підлеглих про свою думку щодо…

— Розв’яжемо цю проблему спільно, — перебив його Добромир.

— Я мав на увазі ескадру, а не проблему, — пояснив Коот.

— А я проблему, — повторив боцман і без будь-якого попередження подав гучну команду: — Довкола мене — сідай!

Послухались його всі, оскільки боцманське звання на флоті одержують такі люди, яких не можна не послухатись, навіть коли ти адмірал.

— Моряки!

Саме так назвав їх Добромир, і в цьому було багато слушності, бо ж кожен із нас — на морі, в повітрі чи на суші — випливає з рідного порту і, змагаючись з вітрами, проклинаючи затишшя, оминаючи рифи, тримає курс через життя на сонячні й щасливі острови.

— Моряки! Одинадцять днів тому капітан Коот сформував ескадру і повів її на бій. Я знаю про її перемоги й поразки і прошу, щоб ви прийняли мене під свій прапор.

Пропозиція була така несподівана, що навіть Повзик мовчав, розкривши від подиву дзьоба.

— І це в таку критичну й важку хвилину? — спитав Йонатан.

— Коли вода заливає трюми, тікають щури, а не боцмани. Прапор на топ-щоглі, капітане. Ми ще дійдемо під нашими вітрилами до багатьох перемог, треба тільки повернути штурвальне колесо.

— Давай курс! — вигукнув Повзик, відчуваючи, що знову збирається на бій.

— Досі вашою зброєю були хитрість і кмітливість, не раз вас рятували спритність і відвага, а плутні Йонатана Коота, без сумніву, ввійдуть в історію.

Капітан заперечливо похитав головою, але донька щось йому шепнула на вухо, викликавши сміх під сивим вусом.

— Проте всі ваші операції мали характер партизанський, диверсійний, навіть, на жаль, терористичний, особливо остання, що в моїх очах дискредитує її морально. Не можна сучасні проблеми розв’язувати методами ретро і не можна застосовувати силу до невинних, про що я вже казав.

— Курс, боцмане, курс! — нервувався Ерик. — Досить цієї води.

— Ех ви, анархісти-терористи! Наробили дурниць! Сором! Діючи втрьох, без людей, нічого не добилися, лишившись ні з чим. Якщо ми по-справжньому хочемо захистити природу, повинні діяти з людьми.

— Багато хто з них не хоче, не розуміє,— сказав Хелонідес.

— Треба пояснювати, переконувати, заохочувати.

— Лись-Блися теж? — глузливо спитав Крилатий.

— Теж.

— Отакої! — обурено кинув Повзик. — Я швидше павука навчу плести шкарпетки на зиму.

— Я могла б поговорити із Зефірином, намовити панну Катажину з центрального комутатора і загітувати вахтера Тронбоня. А ще Івонці Спритековій можна сказати, — лічила на пальцях панна Зося.