Читати книгу - "Сибіріада польська"

«Має рацію» — «Ну то що будемо робити?» — «Що хто може: шукати одежу, їжу на зиму збирати, бараки отеплювати, паливо готувати, щоб потім у снігу не тонути, у бурульку льоду не замерзати». — «Два нові бараки закінчують, декого будуть там поселяти». — «До нових бараків? Ніколи! Вони лише на те чекають, щоб ми тут на постійне проживання влаштувалися. Волію, щоб мене блощиці зжерли, а у новий барак не переведусь». — «Люди, опам’ятайтесь, стільки нещастя, стільки клопотів навколо, не будемо сваритися».

Юрій Данилович, який хотів урятувати вмираючого синка, зважився на розпачливий крок. У суботу ввечері наказав Наталці взяти малого на руки, відчепив човен з комендантської пристані й поплили до Усолья. Знав, чим ризикує, віддаляючись без дозволу коменданта, не кажучи вже про те, що забрав човен. Дитина, дитина була найважливішою! Плив з надією, бо під час останнього перебування в Усольї довідався про бурятського шамана-цілителя.

— Зіллям лікує. Кожну хворобу заговорює і виганяє з людини. Привези синка, вилікуємо, — радив йому Оной.

Тепер плив до бурятів по допомогу. Наталка сиділа у плоскодонному човні, малий, отулений великою хусткою, спав у неї на колінах. Юрій стояв на кормі і довгим веслом рулював, прискорював його рух. Течія була швидкою, надвечір’я — тихе, холодне. Мовчали. Наталка не спускала очей з малого. У Юрія немов нова надія настала, усміхався і питав:

— Ну як він там?

Наталка відповідала йому або давала знак, що малий спить. Плили, поки спадаюча над рікою темрява дозволяла безпечно держатися течії. Потім Юрій підплив до берега. Тут переночують. Були більш-менш у половині дороги до Усолья. Витягнув човен на берег. Відшукав сухе місце під низькою розчепіреною вітром сосною. Зібрав сухих гілляк на вогнище. Зачерпнув у казанок води. Варили юшку з крихт хліба. Наталка поралася біля малого, отулювала його, чим могла, бо ніч передбачувалася холодна. І темна, як сажа. Хукала на ложку, пробувала кормити синка юшкою. Тихенько постогнував, кривився, не хотів. Але відразу заснув.

— Ну і як?

— Не хоче їсти. Нічого, тільки спить і спить. Мабуть, ріка його так заколисала.

— Хай спить, бідненький, на здоров’я, — присунув паруючий котелок ближче до дружини. — Попробуй хоч ложку теплого. І не вдавайся так дуже у відчай, Наталочко. Щось мені підказує, що знайдемо там для малого порятунок.

— Дай Боже! Нехай би нарешті над нашою дитиною змилувався. Що воно кому винне? У мене нема вже більше сил, нема...

— Не плач, кохана, прошу тебе.

Сидів опертий о сосну, підтримував вогонь. Дружина, охороняючи синка від холоду, скупилася поряд. Тішився, що хоч на хвилину заснула. Свідомість забита думками, які клубочилися в голові, серце наповнене любов’ю до Наталки, турботою про дитину... Без його волі ява змінилася сном. Думки заплуталися із сонними міражами. Звідкись падав. Кудись біг задиханий і немічний, від чогось кошмарного тікав. Розбудив його раптовий незрозумілий страх. Відкрив очі. Був уже ранок, над рікою сходило сонце. Наталка стояла навколішках біля вигаслого вогнища. Держала дитину на руках і монотонно колихала, схиляючись до землі й назад. Не кричала. Не плакала. Ритмічно киваючись, вила ненатурально й дико, мов вовчиця. Її погляд був пустим. Юрій зрозумів, що сталося найгірше.

Повертали. Останки синка, загорнуті в хустину, лежали на дні човна. Наталка, немов все не вірила у те, що сталося, увесь час щось там біля них поправляла, турбувалася про їх вигоду. Не плакала. Лише її губи рухалися у беззвучному шепоті. Повертали під течію. Човен сунув насилу і повільно. Юрій, який стояв на кормі, все з більшою силою змагався з течією. На кам’янистих спінених течіями водоспадах мусили подірявлений човен покинути. Йшли берегом Пойми. Після того як висадилися з човна, Наталка взяла дитину на руки і несла її безустанно. Юрій час від часу пробував узяти від неї синка, щоб хоч трішки відпочила. Не давала. Гнівно ухилялася від допомоги і волоклася далі. Страшно і жалко було на неї дивитися. Скуйовджена, зіпріла від зусилля, перла вперто вперед, спотикаючись об коріння та вітроломи.

До Калючого доволоклися пізно вночі. Сусідки заметушилися біля Наталки. Відібрали останки дитини, помили, переодягли і свічку запалили. Наталка байдужа, з блукаючим поглядом, мовчала. І, на обурення деяких баб, не плакала. Данилович дочекався світанку і разом з Долиною пішов у столярню склеїти домовинку. Долина поспішав на роботу, Даниловичу було все одно.

— Малого поховаю. Дружину саму не залишу.

— Шукали тебе вчора увесь день. Човен зник із пристані. Підозрювали тебе, що ти втік із цілою сім’єю. Савчук у бараку випитував. Будуть турботи...

— У разі чого Наталку візьміть під свою опіку, допоможіть.

Похоронили малого по сусідству з бабусею Даниловичевою.

Неподалік були могили брата та сестри Юрія. «Ціла моя сім’я»... День був робочий, людей у траурі мало: старі люди, малюки і хто міг з Червоного Яру. Помолилися зі словами «Вічний відпочинок» і відійшли. Наталка розплакалася, коли на домовинку впали перші грудки землі. Потім довго стояла на колінах біля могили у мовчазному отупінні.

Даниловича затримали відразу після похорон. Допитував його Савчук.

— Нещастя на вас звалилося, Даниловичу, дитина. Співчуваю. Але закон мусить бути законом, пане Даниловичу. Прикро мені. Думаю, що здогадуєтесь, за що обвинувачуємо вас?

Данилович байдуже знизав