Читати книгу - "Руденька"

– Гаразд. Можеш поспати, – сказав він, усміхаючись і далі, – коли-небудь ти зрозумієш, що це було необхідно.

– Сподіваюся, що зрозумію. На добраніч.

P. S. Через якийсь час я дійсно зрозумію, чому всю ніч мене змушували писати на аркуші паперу своє ім’я, прізвище, вік і адресу. Лікарі боялися, що почнеться енцефалопатія – ураження головного мозку. І я зрозумію, чому так щиро заусміхався чоловік, якого я несправедливо назвала Доктором Зло.

Щастя – як здоров’я: коли воно є, його не помічаєш.

Я не могла повірити, що це відбувається зі мною… Буквально кілька днів тому я переживала через те, що не знала, як відзначити день народження, а сьогодні мене просто зі злітної смуги везуть у машині невідкладної допомоги, під крапельницями… зовсім в іншій країні… і під дике виття сирени. Це безперервне виття сирени… у ньому було щось жахливе… Мені здавалося, що воно мені снитиметься. Машина мчала з божевільною швидкістю і не зупинялася.

Ми тільки-но приземлилися у Франкфурті… і вже за п’ять хвилин я лежала в цій машині в товаристві якогось лікаря. На вигляд йому було років тридцять п’ять. Мені одразу впали в очі гарні риси його обличчя і смаглява грубувата шкіра. Він весь час міряв мій пульс і температуру. Моя мама сиділа попереду, поруч з водієм.

– У тебе трохи спала температура, вже тридцять вісім і шість. Скоро ми будемо в Ессені. Потерпи трішки. Тебе не закачує? – У мого чергового лікаря був приємний низький голос.

– Ні… начебто.

Він поставив мені десятки запитань про моє самопочуття, про Ізраїль, вивчав якісь картки. А мені зовсім не хотілося з ним говорити. Ні про що. Не було настрою. Вдень мені вже не могли збити температуру навіть сильними медикаментами і загортали у крижані простирадла, бо мене морозило і підкидало на ліжку, як тенісний м’ячик. Потім цей переліт… Він був уже не таким радісним, як перший. І річ не в тім, що під час сьогоднішнього польоту я вже знала, що зі мною відбувається. Річ у фізичному стані. Тепер уже було погано, і я це відчувала. Я уявляла, як ця отрута розповзається по моєму організму, заповнює кожну клітинку… здавалося, я відчуваю це фізично. Починалась апатія.

– Незабаром у тебе день народження… восьмого липня, еге? – поцікавився мій лікар. – Треба ж… тобі виповниться вісімнадцять… я думав, тобі років чотирнадцять-п’ятнадцять…

– Дякую за комплімент. У мене скоро день народження, але, як ви розумієте, мене це не надто радує. Все це не входило в мої плани… – Я не могла згадати його ім’я. У мене завжди була погана пам’ять на імена. А за останні кілька днів на мене навалилося стільки нових «імен», що я, у принципі, вже не намагалася їх запам’ятати.

– Ну… що з твоїми очима? Ти неодмінно видужаєш і відсвяткуєш день народження, – його голос лунав майже впевнено.

– Ви знаєте, що мені, швидше за все, потрібна трансплантація? Про який день народження ви говорите? Ви знаєте, що моя мама, можливо, стане моїм донором?

– По-перше, я вивчив твої дані й аналізи… Все не так погано. Я раніше не зіштовхувався з таким діагнозом, як у тебе. Це дуже рідкісне захворювання. Але навіть у твоїй карті написано, що тобі, можливо, просто призначать медикаменти. – Він відклав «мою» течку вбік.

– Було б здорово. Там, правда, так написано? – Я не вірила йому, але, на відміну від лікарів в Ізраїлі, він говорив якось м’якше… не так категорично… і його голос вселяв у мене надію. Цей хлопець починав мені подобатися, напевно, тому, що мені подобалось чути те, що він говорив.

– Ну, звичайно, навіщо мені тебе обманювати? А як би ти хотіла відзначити свій день народження? – Він явно намагався якось мене розвіяти, перевести мою увагу на щось інше.

– Чесно?… Ще тиждень тому я думала, кого запрошувати, що одягати і куди піти. А сьогодні я точно знаю, як би я його відсвяткувала. Я б полетіла до Парижа. Сама. Або покликала б із собою чоловіка, який мені по-справжньому дорогий. Я тільки недавно зрозуміла, наскільки Він мені дорогий… І їла б круасани з шоколадом… просто об’їдалася… Я завжди боялася погладшати, тому обмежувала себе. А тепер розумію, яка все це дурниця… Аж смішно…

– А чому саме до Парижа?

– Бо я люблю Париж. Ти був там?

– Ні, ніколи. Але якщо ти мені розкажеш про це місто, я неодмінно туди поїду. Мої знайомі чомусь негативної думки про нього. Чи тобі важко багато говорити? Твої губи… у мене є спеціальний спрей. Зараз. – Він потягнувся до якоїсь сумки.

– Пробач, але твої знайомі